Uaweekend

Модриновий рай

Мурзілка — Thu, 16 Jul 2009 00:00:00 +0300

Унікальний модриновий ліс розташований на території Городницького лісового господарства, що у Новоград-Волинському районі Житомирської області. Модрина європейська – єдине хвойне дерево, що восени скидає хвою. Російська назва «лиственница» ближче до біологічного феномену цього «пухнастика». Але «модрина» звучить якось загадковіше. Ми звикли бачити це дерево поодиноким у парках та скверах, тай то надзвичайно рідко.

Проте на Житомирщині є цілий модриновий ліс! Це урочище має логічну назву - «Модрина». Дістатися до урочища не просто. І це, як на мене, добре, бо здолати перешкоди бездоріжжя і дістатися до заповідного лісу зможуть лише справжні любителі природі, які не виріжуть на віковічному стовбурі: «тут був…». Хоча серед зелених велетнів таки зберігається одна писемна пам’ятка – меморіальна плита встановлена графом Йозефом Потоцьким до століття свого діда. Власне з цієї нагоди і було створене це насадження модрини, саме у часи процвітання родини Потоцьких.

Ні дупла, ні поранення, ні якого іншого пошкодження - деревина модрини надзвичайно щільна і не по зубам шкідникам. Поплавати на човні з модрини не вдасться – піде на дно, така ця деревина важка!

Високе, струнке, тверде і довговічне – ось чим цінна ця порода. Проте елітний будівельний та виробний матеріал втрачає свою цінність за короткий, як людський вік, час. Яких-небудь сто років, для модрини це лише юність, а деревина вже знижує свою кондиційність, що правда це лише на думку деревообробників.

Модрина росте в середньому майже сто сантиметрів у рік (у різні роки життя по-різному). Не бамбук, звичайно, але така швидкість росту - рекорд для хвойних. От і виміряйте цього «хмарочоса», якщо їх середній вік тут складає 170 років!

Урочище «Модрина», що має площу, приблизно, десять гектарів, вже зараховане до пам’ятників природи загальнодержавного значення.

Віка Лук’яненко ekoturtv@ukr.net

Біосферний заповідник Асканія-Нова

uaweekend — Tue, 17 Mar 2009 00:00:00 +0200

Цілинний степ „Асканія-Нова” – єдина в Європі ділянка типчаково-ковилового степу, якого ніколи не торкався плуг, - має велику наукову, культурно-пізнавальну та практичну цінність...

Фрідріх Фальц-Фейн у 1898 році в своєму родовому маєтку за власною ініциативою першим у світі вилучив з господарського використання ділянку своїх угідь, яка стала праядром теперішнього найбільшого в Європі (11054 га) заповідного типчаково-ковилового степу.

Заповідний степ складається з трьох масивів: Північний, Південний, Великий Чапельський під, а також перелогів, де з 1966 року вивчаються процеси відновлення природної рослинності.

Суха мова статистики відмічає зростання тут 478 видів вищих рослин. Але вона не може передати різноманіття всіх проявів, букету запахів, притаманних лише дикому степу. Наукове означення його досить просте і коротке: посушливий, кострицево-ковиловий. Та степ постійно змінює своє забарвлення. Загляньте сюди наприкінці квітня і побачите, як на сірому фоні минулорічної трави яскравими різнобарвними вогниками горять квіти тюльпанів, ніжною блакиттю манять півники. Розстелить ковила українська свої перисті остюки – і степ вже хвилюється наче море. Зацвіте льон австрійський – і земля ніби вкриється легким серпанком. Пройде ще трохи часу – і степ вже нагадує килим.

Переважають багаторічні трави (51 %). До “Червоної книги України” занесено 13 видів вищих рослин: карагана скіфська, зіркоплідник частуховидний, ковили українська, Лессінга та волосиста, тюльпани Шренка і скіфський, волошка Талієва, цибулі Регеля та скіфська, рябчик шаховий, зозулинець рідкоквітковий, дворядник крейдяний; 3 види грибів, 4 - лишайників. Шість видів квіткових асканійської автохтонної флори занесені до міжнародних червоних списків.

Тваринний світ заповідного степу, в основному, зберіг свою аборигенну фауну, за винятком крупних видів ссавців та птахів. Тут зустрічаються типові мешканці степового ландшафту: малий ховрашок, степовий байбак, тушканчик великий, заєць-русак, мишовидні гризуни, а також середні та дрібні хижаки: звичайна лисиця, степовий тхір, ласка.

У густому травостої мешкають не менше 1155 видів членистоногих, 7 видів земноводних і плазунів, 18 видів ссавців, в різні пори року зустрічається більше 270 видів птахів, з яких 107 видів залишаються на гніздування.

Великий Чапельський під (4х6 км) - унікальна депресія, для якої характерно періодичне заповнення талою водою. В найглибшій частині зростають гідрофіти, у тому числі найрідкісніший вид в Україні - зіркоплідник частуховидний. На цій ділянці найвищий показник видової насиченості квіткових - 368 видів. Флора поду налічує також значну кількість ендеміків - 53 види, з них 7 зустрічаються лише тут, а 8 видів занесені до “Червоної книги України”.

На території Великого Чапельського поду в умовах, наближених до природних, утримуються табуни диких копитних з різних континентів. Тут протягом усього року напіввільно мешкають бізони, сайгаки, лань європейська, коні Пржевальського, туркменські кулани, благородні олені, кафрські буйволи. Влітку сюди випускають худобу ватусі, стадо антилоп канна, гну та нільгау, зебр та вихідців з далекої Індії – гаялів. Ближче до осені в центрі поду збирається велика кількість перелітних птахів: різні види качок, багатотисячні зграї журавлів, сірих гусей, куликів.

Великою популярністю користується екскурсія на мікроавтобусі чи в кінному екіпажі маршрутом, прокладеним територією Великого Чапельського поду. Екологічна стежка заповідного степу проходить територією ділянки “Стара” (площа 520 га), де представлені майже всі характерні типи рослинності та грунтів, чітко простежується екологічний ряд.

Завдяки цілині зберігається реліктовий фауністичний комплекс. Тут надійне місце помешкання видів, котрі стали рідкісними або опинилися на грані зникнення та потрапили на сторінки "Червоної книги України" (6 видів комах, 3-плазунів, 6-птахів, 5-ссавців).

7 чудес

Западная Украина: от Нового года до Рождества

admin — Thu, 25 Dec 2008 00:00:00 +0200

Неисчерпаема сокровищница западноукраинских памятников природы, истории и архитектуры. Кажется, ни одной жизни не хватит, чтобы увидеть всё. Неделю новогодних каникул мы решили посвятить закрытию самых зияющих белых пятен на нашей личной карте путешествий. Посему маршрут получился длинный и кривоватый: Хмельницкая, Тернопольская, Ивано-Франковская, Львовская области. Заезжать стремились в те места, которые лежат в удалении от основных магистралей.

Планировкой я занялся только 1-го января, сразу после того, как отгремели фейерверки, опустели столы и разъехались по домам новогодние посетители.
2-го утром простились с друзьями, разделившими с нами двухдневное веселье, и отправились в путь по своей программе. Курс на Винницу, Хмельницкий, Каменец-Подольский, с промежуточными остановками.

Подолье

Дороги Винницкой, Хмельницкой и Львовской областей встретили невиданным обилием указателей на достопримечательности. Местным властям – зачёт! И ориентироваться проще, и лишняя замануха для несведущих. Так под Немировым оказались на Скифских валах, мимо которых раньше неоднократно проезжали по незнанию. Вот где можно полазить летом! Мощным валом высотой 9 м с каменно-деревянным основанием обнесена территория в 100 га, на спутниковых снимках представляющая почти правильный овал. Так в античные времена (VII—VI вв. до н. э.) оборонялись от соседей представители одной из ветвей наших пращуров. Скифы были кочевниками и скотоводами (в мирное время валы использовались как загон для скота), жили завоеваниями и грабежами, но поддались «тлетворному влиянию Запада» (греческой цивилизации) и вскоре пали под ударами более диких и агрессивных варваров. Остались от скифов только валы, курганы да «скифские бабы».

Винницу обходим по окружной. Пропускаем Литин с музеем Кармалюка, памятник народному мстителю и башню крепости в Летичеве, Меджибож с замком и популярным придорожным рестораном, и по окружной Хмельницкого выходим на каменец-подольскую трассу M-20. В районе Ярмолинцев запланирована небольшая экскурсия в глубокое средневековье.

На холме в центре села Сутковцы видим белокаменное сооружение, похожее на маленькую боевую крепость, состоящую из четырёх башен. Это не замок, а оборонная Покровская церковь (XIV-XV вв.). Осмотреть старинные фрески на стенах нас приглашает реставратор. Уникальность «башенной» архитектуры подольского храма наконец-то оценило государство – церковь решено восстановить в первоначальном виде. Нынешнее удивительное сходство с классическим замком объясняется тем, что с башен уже сняли «неканоничные» купола и бани, на место которых вернут аутентичную колокольню и двускатную гонтовую крышу. Также планируют обустроить прилегающую территорию, открыть шинок и сувенирную лавку.

Возможно, дойдут руки и до реконструкции замка местного шляхтича Сутковского, что на соседнем холме. От него осталась только одна из пяти башен и фрагменты стен. Для полноты картины можно также посетить бывшее имение Баранецких в Барановке и ещё одну оборонную Покровскую церковь в Шаровке, квадратная колокольня которой входила в XIV веке в сеть укреплений на пути набегов крымских татар.

Плохо сохранившиеся дворцово-парковые комплексы в Малиевцах и Голозубинцах, утомившись долгой дорогой, решаем пропустить. Тем более, что обустройство на ночлег в Каменец-Подольском на праздники требует времени – наплыв народа очень большой. Пользуясь растущим спросом, местный гостиничный бизнес наращивает мощности и заламывает цены. А вот общепит всё ещё отстаёт.

Сервис. Элитные условия за 400 грн. предлагает мини-отель «Гетьман» (ул. Польский рынок, 8; тел: (067) 588-2215) в отреставрированном особнячке в Старом городе. Уровнем сервиса и цен с ним соревнуется расположенный в административном центре крупный отель «7 дней» (ул. Соборная, 4; тел: (03849) 30-322). Популярные частные гостиницы «Фильварки-центр» (ул. Леси Украинки, 99; тел: (03849) 33-231), «Гала» (ул. Леси Украинки, 84; тел: (03849) 28-106) и «Ксения» (Жванецьке шосе, 3; тел: (03849) 28-613) обзавелись дополнительными корпусами. Номера туркласса сдают по 160 грн., более комфортные стоят 200-300 грн. Молодёжно-тусовочная атмосфера царит в кафе «Ратуша» (пл. Польский рынок) под старинными сводами первого этажа здания польского магистрата. Вечером лучше выбраться за национальным колоритом на окраины. На въезде со стороны Хмельницкого появилась корчма «Три ставки» (ул. Хмельницкое шоссе, 7-б тел: (097) 164-7634), а за мостом «Бегущая лань» со стороны Черновцов – шинок «Чумацкий шлях» (с. Колыбаевка; тел: (097) 308-8881) с недорогим мотелем.

Тернопольщина

Это тоже часть Подолья, но особенная, галицкая. Украинские территории западнее Збруча никогда не входили в состав Российской Империи, и лишь в советские времена подверглись русификации. Памятников архитектуры тут в разы больше, чем в восточных областях.

Из Каменца выезжаем в направлении Борщева, затем сворачиваем на Чемеривцы и Гусятин. Местность становится гористой – здесь проходит товтрский кряж Медоборы. Местечко Гусятин живописно раскинулось на вершине и у подножия вытянутого горного плато над Збручем. Крутой рельеф и шикарные панорамы – главная достопримечательность нынешнего райцентра. Старинная синагога (XVI-XVII вв.) с теперь уже ничего не означающей вывеской «Музей» и готический костёл Рождества Пресвятой Девы Марии (1610 г.) пребывают в запустении, центральная часть застроена хрущёвскими пятиэтажками. Задерживаться не стоит.

То, зачем мы сюда приехали, находится рядом, всего в 10 км на юго-запад. В центре села Сидоров, сразу за сельсоветом, паркуемся возле доминиканского костёла Благовещения (1730 г.). Даже сам этот заброшенный храм, как утверждает сайт «Замки та храми України» уникален тем, что в плане выполнен в форме родового герба бывших хозяев этих мест – магнатов Калиновских.

А вот и магнатская резиденция виднеется на противоположном берегу речушки Суходол. Руины Сидоровского замка на продолговатом холме выглядят просто поразительно, напоминая с определённого ракурса огромный каменный корабль. А в эту пору – вмёрзший во льды ледокол. Для удачного фото приходится даже забраться в чей-то огород. В поисках подъезда катаемся по сельским грунтовкам. Сюда нужно будет обязательно приехать летом, когда не мешает ходить глубокий снег, а пятнадцатиградусный мороз не загоняет в тёплый салон автомобиля.

Выруливаем на трассу M-19 Тернополь-Черновцы, на въезде в Теребовлю окидываем взглядом со смотровой площадки знакомую панораму города с руинами замка на горке, шпилями храмов и ратуши.

Сейчас наша цель – село Струсив рядом с посёлком Дружба. В месте, где дорога делает петлю между кручами и перебегает по мосту через Збруч, сворачиваем налево к Николаевской церкви (XVIII в.), которая примостилась на горном отроге над урочищем с недобрым названием Чёртова Дебря. По-галицки «дебря» значит «бездорожье». И правда, подняться к храму по крутому заснеженному просёлку непросто, но наш полноприводный «Форестер» справился даже без перехода на пониженный ряд передач. Зачем? Всё очень просто – в древности здесь стоял родовой замок бывших хозяев окрестных земель с не слишком благозвучной теперь фамилией Струсы (кто не владеет украинским, «струс» значит «сотрясение»). Трусами они, конечно, не были – успешно отбивали нападения татар, но покорились войскам Хмельницкого. С тех пор от замка остались только невысокие валы, а панорамную площадку с видом на речку и городок облюбовали монахи-василиане. Отсюда хорошо просматривается костёл Св. Антония (1903 г.), ещё одна Николаевская церковь (нач. XX в.) и обшарпанный графский дворец Голуховских (XVIII в.) на мысе, образованном петлёй реки.

В центре симпатичного Бучача реставрируют одетую в леса уникальную ратушу, а выше – выглядывают из-под снега невыразительные руины местного замка.

Сворачиваем на битую дорогу, ведущую в Золотой Поток. Романтическое название легенда приписывает спасительному источнику воды, который случайно обнаружили защитники города во время турецкой осады. По другой версии, в местной речке Поток в древности намывали золото. Из истории же известно, что новое имя селу Загайполе дал в 1570 г. очередной хозяин Стефан Потоцкий – один из первых представителей знаменитого шляхетского рода, прочно обосновавшихся в Украине в XVI в. Вот и приземистый, какой-то совсем неприветливый замок. Ворота закрыты, на территории – мастерские. Как минимум, это значит, что сооружение остаётся в удовлетворительном «жилом» состоянии. Небольшой, но увлекательный исторический экскурс нам проводит интеллигентная старушка – местная учительница, случайно проходившая мимо. Подсказывает, как проехать на другой берег, откуда открывается самый живописный вид на дворцово-замковый комплекс. Обещает полноценную экскурсию летом. На всякий случай записываем телефончик – такие люди настоящая находка для самостоятельных путешественников.

В Ивано-Франковск решаем ехать короткой дорогой через Коропец, где есть дворец австрийского графа Бадени. Совершенно зря – смеркается очень быстро, а колдобины просёлка не позволяют разогнаться. Следует отметить, что до этого момента дороги даже областного и районного значения, по которым мы проезжали, были в удовлетворительном состоянии.

Остаётся выбраться на трассу и не торопясь доехать до Ивано-Франковска. А там – очередной продолжительный тур по гостиницам. Хорошие в центре – или слишком дороги, или полностью заняты лыжниками, ночующими по дороге на Буковель.

Сервис. Центральная и самая пафосная в Ивано-Франковске гостиница «Надия»*** (ул. Независимости, 40; тел: (0342) 72-70-77) остаётся и самой дорогой. За двухместный номер тут уже просят 400 грн. Впрочем, как и в частном, но менее блистательном «Аускопруте»*** (ул. Грюнвальдская, 7/9; тел: (03422) 23-401), что в старинном здании рядом с вокзалом. Лучшая альтернатива – мотели на окраинах. Например, «Формула-1» (ул. Коновальца, 433а; тел: (0342) 711-711) предлагает за 150 грн. вполне комфортабельные номера в комплекте с СТО и автомойкой. Правда, меню здешнего кафе-бара не для гурманов. Удачно совместить комфортный ночлег и сытную трапезу с национальным колоритом позволит комплекс «Легенда» (ул. Ивасюка, 25; тел: (0342) 71-33-33) на въезде в город со стороны Тисменицы. За двухместный просят 200-250 грн. Ещё один загородный комплекс «Черный замок» (Калушское шоссе, 7; тел: (0342) 77-35-35) завлекает проезжающих по окружной башнями замка-ресторана и копией старинного фрегата в роли летней площадки. В центре рекомендуют ресторан «Шансон» (ул. Бельведерская, 17; тел: (03422) 23-302), название которого следует ассоциировать с классической французской культурой и кухней. Хороших оценок за интерьеры, обслуживание и кухню заслуживает и «Граф Монте-Кристо» (ул. Василианок, 60; тел: (03422) 48-752) чуть в стороне от центра.

Прикарпатье

Для начала, немного об Ивано-Франковске, ведь здесь кое-что изменилось с момента нашего последнего визита. Давешней реставрацией основных объектов исторического центра городские власти не ограничились и уже приступили к «освоению» прилегающих территорий.

Пятачок в квартале за Кафедральным греко-католическим собором (1753-63 гг.) прикрыт строительными заборами. За ними скрывается всё, что осталось от городских укреплений XVII века – фрагмент стены с бастионом (пер. Фортечный). Город-крепость Станиславов основал в 1662 году магнат Андрей Потоцкий (Станиславами звали его отца и сына), потомок тех самых братьев Потоцких, что столетием раньше пришли в Украину из Польши. Форпост был нужен для обороны от турок и татар, которые в те времена пытались прорваться в Европу из Причерноморья. Сохранился и укреплённый дворец Потоцких (1682 г.) – в сквере между ул. Шпитальной и Валовой. Сейчас там расквартирован военный госпиталь. Вид у него совершенно неприглядный, но стоит взглянуть хотя бы на парадные ворота и замковые валы.

Обратно в центр возвращаемся по ул. Армянской, где примостился Армянский костёл (1742-62 гг.) с очень богатым интерьером. Потоцкий целенаправленно привлекал к себе в город евреев и армян как залог быстрого экономического развития. Высокий статус города был закреплён такой же высокой Ратушей (1695-1929 гг.). Та, что возвышается сейчас на 49,5 м над застроенной средневековыми зданиями площадью Рынок, построена позже – в первой половине XX века, но именно это конструктивистское сооружение является визитной карточкой Ивано-Франковска. Внутри – сразу несколько интересных экспозиций краеведческого музея.

Ещё один музей – художественный – занимает помещение приходского костёла Пресвятой Девы Марии (1672-1703 гг.) на площади имени знаменитого митрополита Андрея Шептицкого. Это красивое барочное здание – самое старое в городе, здесь была фамильная церковь Потоцких. Рядом – суровый Коллегиум ордена иезуитов (1744 г.), которые принесли в город просвещение, организовав на базе своего монастыря первую среднюю школу.

Уютный сквер на площади Мицкевича украшает памятник этому выдающемуся польскому литератору. Не знаю, бывал ли здесь он сам, но его украинский коллега Иван Франко точно и жил, и работал. Кроме двух памятников, его имя в 1962 году увековечено и в нынешнем названии города.

Наконец, выходим на Вечевой майдан, составляющий вместе с улицей Независимости основную прогулочную зону. Неподалёку припаркована и наша машина. Большие транспортные магистрали разумно обходят стороной исторический центр, потому в узких средневековых улочках всегда спокойно, автомобили прохожим почти не мешают.

Пешеходная «стометровка» тщательно реконструирована, первые этажи занимают многочисленные магазины, отделения банков, кафе и ресторанчики. Проблемы с тем, чтобы выпить чашечку кофе, у нас не возникло ни разу. Многие заведения имеют красивые интерьеры в популярном здесь строгом австрийском стиле. Есть и всевозможные креативные бары, ориентированные на студентов. Правда, следует учитывать, что все заведения в центре дружно закрываются в 11 часов вечера – распоряжение городских властей.

Теперь отправляемся по окрестностям. Основная прикарпатская «курортная» дорога уходит в сторону Яремчи. В конце Надвирны сворачиваем направо на Пнев, и буквально через пару километров по правую руку замечаем широко раскинувшиеся на пригорке руины Пневского замка (XVI в.). В те времена, когда отец основателя Ивано-Франковска коронный гетман Станислав Потоцкий ещё пешком под стол ходил, эта твердыня уже многие годы охраняла предгорья Карпат от врагов. Живописно выглядящая отсюда в окружении горганских гор Надвирна тоже возникла гораздо позже – как город-спутник Пнева. В замковом дворце, от которого теперь остался только фундамент, триста лет прожили представители венгерского дворянского рода Куропатвов. Сейчас живут игривые щенки, попрошайничая среди туристов. Состояние всего комплекса крайне плачевное, хотя, судя по количеству следов на снегу, туристический интерес к объекту есть. Возможно, этот факт подтолкнёт власти к идее реставрации.

И снова через Надвирну выруливаем на Солотвин. На въезде в село сворачиваем по указателю «Манявский скит» на узенькую обледенелую дорожку вдоль речки. Дорога заканчивается большой парковкой на опушке леса у подножия горы. Дальше бредём пешком в благоговейной тишине, окружённые высокими смереками, тянущими к нам свои заснеженные лапы. Вот в просвете блеснуло на солнце золото купола. Перед нами приземистые каменные стены и невысокие оборонные башни, за которыми скрывается деревянный храм, резные домики в карпатском стиле и множество красивых легенд.

Манявский скит, вопреки блистательной истории и православному вероисповеданию, встречает посетителей очень дружелюбно и совсем без снобизма. А ведь триста лет назад отсюда управляли более чем полутысячею православных монастырей в Польше, Молдавии и Румынии! Сюда сливались потоки финансовой помощи от польских королей и русских царей. Авторитет был высок, богатства несметны, стены крепки. Оборонные сооружения маленькой обители кажутся игрушечными, но удобное стратегическое положение на узкой площадке горного ущелья позволяло защитникам обороняться весьма эффективно.

Через задние ворота тропинка приводит к замёрзшему озеру, откуда начинается трудный подъём на «Прикарпатский Афон» к Блаженному камню. Деревянные перила есть только на самом сложном участке, скользя по которому даже не хочется думать о том, что здесь же предстоит ещё и спускаться. Несколько сот метров по крутому склону, и мы у маленького грота с иконками и коптящими свечками, мимо которого журчит ручеёк с чудотворной водицей. Он то и заинтересовал монахов-беженцев из Киева, что в суровые военные годы XIII века искали пристанища по всей Западной Украине. Легенды о монастыре, принимавшем Захара Беркута и Данилу Галицкого, спустя столетия заинтересовали вернувшегося с Афона монаха Иова Княгиницкого, и в 1611 году обитель возродили. Пережил он и мощный расцвет при Польше, и полное запустение во времена Австро-Венгрии, а в независимой Украине снова открыт не только для паломников, но и для обычных туристов, которых в иных православных монастырях бывает недолюбливают. Молодой и совсем не строгий настоятель с нами шутит, о вероисповедании даже не спрашивает. Сразу понятно, что монастырь относится к Киевскому патриархату.

В поисках очередного пристанища на ночь добираемся через Долину до трассы М-06 Киев-Чоп к Стрыю и Сколе. Здесь большое скопление хороших мотелей – есть из чего выбрать.

Сервис. Благодаря удобному стратегическому положению сколевские мотели для транзитников в зимний сезон забиты лыжниками, которые катаются на окрестных горах. Например, «Викинг-Карпаты» (с. Нижнее Синевидное; тел: (03251) 27-647) привлекает не только хорошим сервисом, но и входящим в стоимость номера (200 грн.) посещением сауны с бассейном-джакузи. Правда, ужинать придётся в фаст-фуде – ресторан работает только на заказ. Быстрое питание ждёт также в красивом с виду срубе мотеля «О’кей» (с. Коростив; тел: (067) 38-000-88; 270 грн. за номер), что прямо у поворота на Славское. Простенький ресторан может устроить невзыскательных посетителей «Соняшника» (с. Верхнее Синевидное; тел: (03251) 21-757, стоимость номера – 220 грн.). Мы выбрали большую и комфортабельную базу отдыха «Шепильская» (с. Довголука, Стрыйский р-н; тел: (03245) 6-51-21) чуть в стороне от трассы. За 250 грн. можно снять двухместный номер с завтраком, зимой – попариться в сауне, а летом – искупаться в озере и покататься на водной горке.

Львовщина

Здоровый сон на лоне природы даёт силы для очередного рывка. Мороз лютует, машина заводится неохотно, печка раскочегаривается мучительно долго, стёкла изнутри покрываются изморозью. Какой гений придумал подогрев сидений!?

Проводив взглядом зияющий пустыми окнами остов какого-то безжизненного промышленного монстра, въезжаем мимо Трускавца в Дрогобыч. Старинные корпуса заводов ближе к центру напоминают, что крупная промышленность процветает в этом галицком городе издревле – вываривать соль здесь начали ещё в XVI веке, а с XIX столетия перерабатывают добытую на Львовщине нефть. Благодаря крупному западному капиталу исторический центр обрёл выразительные европейские черты: стройная ратуша, офисные здания, особняки богачей… Советские времена, конечно, поубавили городу изящества, а мощный экономический потенциал дрогобычского НПЗ «Галичина» почему-то не спешит положительно отражаться на его лице. Только предрождественская суета на улицах оживляет серость городских пейзажей.

Главная достопримечательность – угрюмая оборонная башня времён Галицко-Волынского княжества, которая существовала уже в 1392 году, когда по воле Владислава Ягайло на месте княжеских палат по соседству начали строить великолепный готический костёл Св. Варфоломея. Башня стала колокольней, но долго ещё продолжала защищать жителей города от врагов. Скульптура человека в длинной одежде и с циркулем в руке – это памятник выдающемуся медику и астроному Юрию Дрогобычу, преподававшему когда-то в университетах Болоньи и Кракова. Компанию ему недавно составил памятник Иоанну Павлу II.

На второстепенной дороге, что ведёт из Дрогобыча в Городок, замечаем указатель на Музей подпольного штаба УПА в селе Гримне. В 1947 году в подвале дома священника здесь две недели скрывался генерал Роман Шухевич, и сейчас об этом напоминает коллекция напечатанных здесь повстанческих плакатов, а также настоящая землянка-схрон. Рядом с деревянным храмом Преображения Господнего (XVIII в.) находим домик священника, а на нём объявление, что по поводу экскурсий следует обращаться к отцу Василию по телефону (067) 710-1493. Звонить не стали, решив не беспокоить священника на Рождество. Только отметили, что на Галичине давно уже никто не ждёт официального решения о приравнивании бывших бойцов повстанческой армии к ветеранам ВОВ. Здесь они уже давно герои. Памятники Бандере и Шухевичу открывают повсюду, а рядом с украинским национальным флагом часто можно увидеть чёрно-красное полотнище УПА.

Городок под названием Городок веселил нас неоднократно по дороге в Польшу через погранпереход Шегини. Международная трасса Е-40 проходит прямо через центр, так что основные достопримечательности можно мельком увидеть прямо из окна автомобиля: готический Воздвиженский костёл (XV-XVIII вв.) над речкой Верещицей, храм и кельи оборонного Францисканского монастыря (1419 г.), Благовещенскую церковь (1547 г.), скромную ратушу (1832 г.) на рыночной площади. На этот раз припаркуемся в переулке, мимо заброшенного здания древней водяной мельницы поднимемся на холм через дорогу от ратуши.

Надпись на памятном камне сообщает, что на месте этого скверика в 1213 г. стоял летописный Городок Галицко-Волынского княжества – на 40 лет раньше Львова! Стоял себе, как и сейчас, на границе, контролировал экспорт соли в Европу, принимал галицких князей, отражал нападения врагов. А потом оказался под Польшей, да ещё и стал любимым местом отдыха и развлечений удалого короля Владислава Ягайло. По этому поводу поляки теперь считают его своим исконным Городком Ягеллонским. По остаткам старинной городской застройки видно, что населённый пункт в древности был хоть и небольшим, но довольно гармоничным. Сейчас убогое состояние большинства старых построек, неуместные вкрапления советской архитектуры, а также поток транзитного транспорта и связанная с ним стихийно-рыночная атмосфера совершенно лишают историческую часть средневекового очарования.

Продолжаем экскурсию по глубинке. Миновав Ивано-Франково (остановку на обед без особых изысков рекомендуем в ресторанчике при мотеле «Олимп»), углубляемся в дремучие леса Яворовского национального парка. Когда-то здесь устраивались настоящие королевские охоты. Впрочем, и сейчас попадаются указатели на охотничьи хозяйства. Говорят, дикого зверя уже немного, зато в рощах встречается ещё священный у славян белый клён – явор.

За очередным живописным отрогом холмистой гряды Расточья открывается вид на величественный комплекс Креховского монастыря василиан. Основали его в 1612 году два православных монаха, пришедших – угадайте откуда? Правильно, из Киева. Поселились они тогда в пещере на вершине горы (туда проложен пеший Крёстный путь и колёсная дорога в объезд), а нынешний комплекс у подножия был отстроен позже – в XVIII веке. Причём, отстроен очень основательно – с оборонными стенами, тремя башнями, въездными воротами, келейным корпусом, семинарией и барочной Николаевской церковью (1721-37 гг.). Сейчас компанию ей составляет свежий сруб Преображенской церкви. Камень и дерево, чистое подворье, ровные дорожки, горы вокруг. Всё вместе очень красиво и впечатляюще. Плюс – традиционно незлобливые монахи греко-католической сущности. Рекомендуется к посещению всем!

Как и соседняя Жовква. Здесь мы уже были, но не смогли проехать мимо одного из самых красивых райцентров Украины. Номер два после Каменца-Подольского. Третьим, наверное, будет Мукачево. Четвёртой – Коломыя… Нет, это уже не призовые места, так что дальнейший рейтинг излишен.

Следующие две ночи перед Рождеством решено провести в Брюховичах – это курортный посёлок под Львовом. Ну не в городе же проводить Святой вечер! Целый день мы просто гуляли по городу Львов без всякой цели (даже фотоаппарат я удачно забыл в номере), заглядывали в нарядные церкви, встречались со львовскими друзьями в кофейнях, глазели на туристов (упс, а мы кто?). А к вечеру в уютном ресторанчике красивого фахферкового комплекса «Аквариус» в Брюховичах нас уже ждал традиционный ужин из 12-ти совершенно постных, но поразительно вкусных традиционных рождественских блюд.

Сервис. Трёхзвёздочный сервис предлагает в Брюховичах за 170-240 грн. на двоих гостиница «Валентина» (ул. Ясная, 7; тел: (032) 295-3518). Вроде бы всё нормально, но как-то без души. Если позволяют средства, лучше снять за 700 грн. деревянный коттедж на 4-х в комплексе отдыха «Колыба» (ул. Бурденко, 14; тел: (0322) 59-31-41). Дешёвые двухместные номера здесь почему-то без удобств. Зато национальный ресторан славится дизайном и кухней на всю округу. Особо рекомендуем уютный комплекс «Аквариус» (ул. Макаренко, 6; тел: (0322) 59-53-36) в австрийско-скандинавском стиле. В тёплых номерах по 200 грн. – интерьеры в дереве и камне, в ресторане – каминный зал и бильярд. Очень приятная домашняя атмосфера.

Обещанных вертепов на утро мы так и не увидели ни в Брюховичах, ни во Львове. Оказалось, фестиваль вертепов на проспекте Свободы должен был начаться только в 15:00, что нас совершенно не устраивало – пора было выдвигаться на Киев.

Зато настоящие, не театрализованые ряженные встречались повсюду в сёлах по дорогое, а столкнулись мы с ними непосредственно, послушали колядки и заплатили выкуп за проезд уже по дороге в Пидкаминь. Давно я хотел здесь побывать, да всё не складывалось. Вот и сейчас погода оказалась не самой подходящей: холод, ветер, снег, сугробы. Но до потрясающе красивого, хоть и полуразрушенного Доминиканского монастыря (XVII-XVIII вв.) мы таки добрались, а оттуда увидели сам огромный и удивительный Чёртов камень, давший название этой местности. Откуда он взялся на холме? У геологов одна версия, в народе бытует другая. Повод их пересказать, надеюсь, появится в ближайшее время, когда мы приедем сюда летом.

И ещё три неожиданности. Несчётное количество раз обойдённый нашим вниманием город Броды, что на слуху благодаря знаменитому нефтепроводу, оказался на неожиданно приятным и колоритным местечком. Без претензий, но какой-то провинциально-самодостаточный – с пешеходной улочкой, старинными храмами, крепостными валами, подобием ратушной башни в чистом скверике, опрятным районом чудом сохранившихся магнатских особняков, приличной гостиницей рядом с центром.

Другая новость – почти полное завершение реконструкции трассы Киев-Чоп во Львовской области и открытие окружной вокруг Олесько. Теперь великолепный вид на замок с разных сторон долго сопровождает проезжающих и просто требует сделать остановку. А добирание до Львова стало гораздо проще и быстрее. На очереди – ремонт трассы в Ровенской области.

Наконец, порадовало открытие долгожданного мини-отеля «Антик-Хаус» (г. Дубно, ул. Замковая, 7; тел: (050) 579-5905) в изящном особняке прямо у входа в Дубненский замок. Его ресторан – лучший в округе на сегодняшний день! В Дубно такого всегда не хватало.

Вот и сложилась программа для клубного выезда по «Золотой подкове» Львовщины. Посмотреть здесь всегда было что, а теперь есть где и покушать, и переночевать с комфортом. Слава отечественному турбизнесу!

Gladiolus
Январь, 2008 г.

http://tychyna.kiev.ua/autotours/NY08.html

Взятие Днепра

Anonymous — Mon, 15 Dec 2008 00:00:00 +0200

«Не могу я больше в Киеве сидеть. Давай куда-нибудь рванем на выходные!» Кажется, мой крик души не показался Ксюхе неожиданным. «Я же знаю, что ты уже решил, куда», - как всегда, с милой ироничностью, зрит она в корень. Ради формальности предлагаю и тут же отметаю «альтернативные варианты», подводя к главному – мы до сих пор по-настоящему не видели ещё Днепропетровска! Так, пару раз проездом… А там ведь новые знакомые, с которыми недавно так здорово покатались по Каневщине! Что ж, вопрос решён – едем на «екатеринославщину».

Во-первых, маршрут. Есть три базовых варианта:

- Киев – Борисполь – Кременчуг (или Светловодск) – Днепродзержинск – Днепропетровск (445 км);
- Киев – Борисполь – Лубны – Решетиловка – Кобеляки – Днепропетровск (450 км);
- Киев – Борисполь – Лубны – Полтава – Красноград – Днепропетровск (510 км).

Первый маршрут мы считаем самым удобным и красивым (частично он проходит по высокому берегу Днепра), но в этот раз беспокоил закрытый на ремонт мост в Кременчуге и, соответственно, возможные заторы на дамбе перед Светловодском. К тому же, планировали посетить несколько мест, которые оказывались как раз по дороге, если ехать по третьему – самому длинному маршруту.

Трасса М-05 Киев-Полтава находится в состоянии неторопливой реконструкции. В частности, село Большая Круча под Пирятиным теперь обегает новенькая объездная дорога. Расположенная тут культовая «Пивоварня с рестораном» теперь оказалась в стороне от трассы, но выглядит всё так же призывно. Сюда лучше завернуть на обратном пути, а пока едем дальше.

Самое большое скопление пунктов общепита – под Хоролом. Внимание привлекает стилизованная под средневековый замок новостройка гостинично-ресторанного комплекса «Мадридский двор» (с. Ковтуны; тел: (05362) 94-351; двухместный номер – 180 грн.). Испанскую ориентацию заведения подчёркивают развешанные под потолком вяленные окорока-хамоны, батареи бутылок испанского вина и яркие, похожие на плохенькие иллюстрации к детским книжкам картины, изображающие воинственных мореплавателей конквистадорского типа. Посетителей завлекают относительно невысокими ценами (20-30 грн. за основное блюдо) и раздачей скидочных карточек, но вот ожидать аутентичной испанской кухни от местного повара не стоит (например, паэлья – это просто плов с размороженными морепродуктами). Благо, в меню есть раздел традиционной украинской кухни. Однако, и в этой дисциплине в данной местности до сих пор нет равных знаменитому ресторану «У сестёр» (с. Лобковая Балка; тел: (05362) 21-607). Внешне заведение с 10-летней историей выглядит неказисто и даже кичево, но качество еды, уровень сервиса, скорость обслуживания – вне конкуренции!

И вот начинается наша краеведческая спецоперация. За Полтавой сворачиваем на Карловку, и вскоре мы в Краснограде. «Революционное» название не должно смущать – у городка интересная история. В самом центре, слева от дороги, видим холм с обелиском на верхушке. Это остатки Белевской крепости (1731-33 гг.), которая входила в состав Украинской линии – цепи из 16 укреплений, построенных при императрице Елизавете Петровне на просторах от Днепра почти до Харькова. Кроме защиты от татар, Украинская линия играла роль своеобразной разделительной полосы между вольной запорожской и подконтрольной гетманской Украиной – чтобы крепостным было труднее убегать к запорожцам. Здесь было и управление крепостями – подробнее об истории можно узнать в краеведческом музее, что в симпатичном домике у трассы. Или просто полазить по крутым валам сложной крепостной системы.

Ближе к Новомосковску выезжаем на магистральную четырёхполосную трассу – это действующая часть будущего «автобана» Днепропетровск-Харьков. Здесь тоже есть весомый повод свернуть. Преодолев разбитые дороги обширных сельских окраин, попадаем в застроенный хрущёвками центр индустриального Новомосковска. Интуитивно выруливаем к историческому центру с одноэтажными домиками первой половины прошлого века. Поворот, и… ух! Это надо видеть. Наверное, это самая большая деревянная церковь в Украине, построенная без единого гвоздя! Ну, или одна из самых больших. Огромная, девятиглавая, аж дух захватывает. Внутри – резные балки, старинные иконы и умиротворяющая атмосфера. Во дворе настоятель освящает чью-то новенькую иномарку. Очень символично. Всю площадь перед церковью занимает огромный блошиный рынок. Тут торговля, а здесь богослужение. Что-то это напоминает из Библии…

Последний отрезок пути – просто шик! Полотно идеально, разметка светится катафортами, развязки и сёла щедро освещены. Неужели, когда-нибудь такой будет вся трасса Днепропетровск-Донецк?

Ранние сумерки и туман не позволяют в полной мере оценить панораму Днепропетровска, которая должна открываться с Центрального моста при переезде с левого берега Днепра на правый. Впрочем, самые приметные элементы пейзажа здесь – современные высотки. Город относительно молодой – всего 220 лет. Планировался и строился практически на ровном месте, но изначально как губернский центр. Отсюда прямолинейная планировка улиц, широченные проспекты и бульвары, основательная архитектура в несколько этажей. Таков проспект Карла Маркса (быв. Екатерининский) – главная городская магистраль – со старыми зданиями гостиницы «Украина», домом губернатора и приземистым почтамтом, помпезными административными «сталинками» на пл. Ленина, зеркальными новостройками банков и торговых комплексов. А над крышами виднеются купола старинного Троицкого собора (1837 г.).

Впрочем, если покопаться в истории, основание города можно отнести и к более ранним – казацким временам. Этим делом увлекся столетие назад местный краевед Дмитрий Яворницкий, возглавив и превратив в настоящую сокровищницу екатеринославский исторический музей. Специально построенное для него здание скрывается за густыми деревьями в тихой и нагорной части – самом историческом сердце города (ул. Маркса, 16). Здесь нас и встречает Пашка со всем своим семейством, с которым месяц назад штурмовали Трахтемиров.

Музей однозначно рекомендуем к посещению! Перед входом – отряд «скифских баб», в современной пристройке – самая большая, но не самая впечатляющая в Украине панорама «Битва за Днепр», в основной экспозиции – копии скифского золота из кургана Острая могила. Но интереснее всего собрание, посвящённое истории украинского казачества. Яворницкий ведь был самым выдающимся «казаковедом»! Кстати, и сам Екатеринослав появился на месте запорожской крепости Кодак (почти как фотоаппарат, только ударение на втором слоге) – это чуть ниже по Днепру. За подобные изыскания учёного гнобили при царе, обвиняли в «буржуазном национализме» при советах, однако не зря именно его Репин изобразил писарем на картине «Запорожцы пишут письмо…».

К дому-музею Яворницкого (пл. Шевченко, 5) двигаемся через сквер со стройным Спасо-Преображенским собором, напоминающим шпиль Петропавловской крепости в Питере. Строительство собора, кстати, приурочили к путешествию Екатерины II по южным владениям, о чём напоминает верстовая «Екатерининская миля». Даже первоначальное название города призвано было прославлять императрицу-завоевательницу – Екатеринослав.

Входим в парк Шевченко. Здание в стиле классицизма правее – это бывший дворец Потёмкина (1786 г.), старейшее здание в городе! Светлейший князь Таврический имеет непосредственное отношение к основанию «города-сада», который задумывался как Южная столица Российской Империи. Изначально его хотели разместить в районе нынешнего Новомосковска, но потом подобрали более удобную горку на высоком берегу Днепра. Князь так и не успел пожить в своей новой резиденции – недостроенное здание долго было в запустении, потом перешло в ведение Дворянского собрания, выполняло различные хозяйственные функции, пока не превратилось в нынешний Дворец студентов.

Мимо летнего театра, оглядев окрестности со смотровой площадки, спускаемся к пешеходному мостику, ведущему на Монастырский остров. Пешеходов, правда, здесь то и дело бесцеремонно шугают снующие туда-сюда автомобили – контроля никакого.

Есть древняя легенда – на этом днепровском острове в незапамятные времена стоял византийский монастырь. Точно известно, что в 957 году, по дороге в Царьград (Константинополь), в нём пережидала бурю княгиня Ольга. Некоторые теологи полагают, что это самый северный пункт, куда дошёл с христианской миссией апостол Андрей Первозванный. Как киевлянин, я категорически не согласен с этой версией! А кто же тогда воздвигнул крест на Андреевской горке?

Память о византийских монахах увековечена деревянным крестом, на живописном гранитном мысе в последние годы сооружён православный храм. Лично мне белокаменная Николаевская церковь (1999 г.) в псевдо-византийском стиле показался вполне уместной в этом месте, хотя многие горожане считают, что она портит аутентичный пейзаж. Но ведь место-то действительно самое святое и самое, что ни на есть, историческое во всём Днепропетровске! Неужели зоопарк и детские аттракционы здесь более уместны?

С берегов Монастырского острова ещё раз окидываем взглядом городские панорамы. Слева – трубы индустриальных гигантов. Справа – насыпанная в 60-х годах уникальная 20-километровая гранитная набережная. Над ней – разнокалиберные новостройки и заброшенный железобетонный монстр гостиницы «Парус» вдали. А мы – в месте, где от чего-то тепло на душе даже в холодную и слякотную погоду. Замечательная финальная точка путешествия!

Конечно, нельзя обойти вниманием вопрос ночёвки. Днепропетровск относится к тем городам Украины (обычно промышленным), где гостиницы или очень дорогие, или очень плохие. Оптимальный вариант – комплекс «Хуторок» (Набережная Победы, 40; тел: (056) 370-6600) над Днепром рядом с центром разочаровал – за час до поселения нам отменили бронь, сославшись на технические проблемы. В возвышающемся у Центрального моста трёхзвёздочном «Днепропетровске» (Набережная Ленина, 33; тел: (056) 245-5327) приличные номера начинаются от 600 грн., а в тех, что за 280, поселяться совсем не хотелось. Ещё хуже дела обстояли в аналогичной по стоимости гостинице «Рассвет» (ул. Фучика, 30; тел: (0562) 46-0037). Но и выкладывать 500 грн. за номер в довольно респектабельной «Надежде» (Набережная Ленина, 16а; тел: (562) 778-3022) тоже не хотелось. Пришлось воспользоваться услугами по расселению в частных квартирах – благо друзья помогли с координатами.

Добавлю, что ужинали мы в отличном заведении «Яффо» на Европейском бульваре – пешеходной зоне у пл. Ленина, прозванной в народе «Новым Арбатом». Кухня заявлена как восточная, но доминируют при этом еврейские блюда (30 грн. за горячее). Также понравилась креативностью кофейня «Да Винчи» (ул. Яворницкого, 6), что прямо у входа в парк Шевченко. При ней и стильный ресторан «Чарли Чаплин». На набережной неизменной популярностью у приезжих пользуются два заведения: сказочный «Золотой петушок» (наб. Ленина, 37-д) и традиционный «Поплавок» (наб. Ленина, 7). Ну и нельзя не упомянуть ещё одну днепропетровскую достопримечательность – комплекс отдыха «Барталамео» (наб. Победы 9-Б; тел: (0562) 33-73-32). В этот недешёвый и невероятно стильный клуб в парковой зоне над Днепром обязательно возят иностранных туристов, а люмпен точит зубы на отдыхающую здесь «золотую молодёжь». О ценах на проживание даже не спрашивайте…

Обратный маршрут рекомендуем проложить через славящуюся шитьём и росписями Петриковку, где есть музей народно-прикладного искусства, а также Китайгород – здесь три казацкие церкви и остатки Китайгородской крепости (1667 г.), которая входила в состав упоминавшейся выше Украинской линии. Если ехать летом, можно всё успеть засветло. Короче, практически готовый маршрут для выездного слёта Украинского клуба автотуристов!

Gladiolus
tychyna.kiev.ua

Скелі біля села Бубнище

vovsad — Fri, 14 Nov 2008 00:00:00 +0200

Так склалося шо останнім часом я відкриваю для себе самі матрасні пункти призначення довкола Львова. Чи то авантюризм проходить чи то він просто тимчасово приглушений відповідальністю за підростаючого нащадка... Не знаю. Але факт є - останнім часом я побував у багатьох місцях куди возять втомлених трускавецько-моршинськими нафтусями відвочивальників і де я якимось дивом ніколи раніше не бував.

Отже скелі біля села Бубнище, відомі ще як "скелі Довбуша". Чи то пак одні з "скель Довбуша". Добирання зі Львова - 1.5 години дуже доброї дороги з дещо прикрими останніми кілометрами асфальту і суперовим мокро-глинистим підйомом до скель. За в'їзд на територію нац парку беруть гроші - 10 грн з машини. Будем надіятися шо з часом прокинеться совість і за ті гроші почнуть трохи краще прибирати околиці тих скель.

Скельний масив є досить великий, основна група скель очевидно колись була жилою. Думки фахівців трохи розходяться стосовно того хто тут жив і шо робив, принаймі я зустрічав ріжні версії. Мабуть що там були також якісь добудови до скель бо інакше ті ніші в скелях не мали б утилітарного значення. Але я тут не спеціаліст тому наполягати не буду. Про самі скелі розписувати особливо також не стану - це вже зроблено і не раз і досить добре зроблено. Ось тут до прикладу http://www.karpaty.com.ua/?chapter=12&item=374. Або тут http://www.karpaty.net.ua/articles_06/skeli_dovbusha.php. Я ж розкажу про свої субєктивні враження від тої місцини.

Головна чи то перша група скель, часто її називають Замком, є дещо гнітючою - коні і місцеві підприємці шо пропонують покататися на тих конях, групи санаторних відпочаваючих і написи типу "тут був ..." в скельних нішах. Сумно. Але. Але навіть за умов фантастичної погоди якшо відійти на 100 метрів в глибину чудового букового пралісу весь той балаган зникає і можна насолоджуватися майже незатоптаними краєвидами скель і околичних гір. Там можна приємно погуляти провалюючись поколіно в сухе опале листя. Можна показати дитині як от то дядьки і тьотки альпіністи лазять по тих скелях. Можна спробувати знайти петрогліфи культури попередньої до "тут був ...". Можна просто посидіти десь там під скелею і послухати тишину і спокій. Це все залишає приємні враження і нівелює неприємний присмак цивілізації.

Оптимально їхати в суху погоду восени, коли мало листя на деревах і добре видно навкруги а також глина під ногами не перетворюється в малоприємне місиво. При дещо похмурій прохолодний осінній погоді місцина стає доволі малолюдною, що також не позбавлене переваг.

Спробую ще заїхати зимою, в морозний день, хоча можуть бути проблеми з доїздом до скель. Нє, ну звичайно можна і пройтися але це вже не зовсім матрацництво буде - з дрібненькими дітьми тих пару кілометрів відносно лагідного підйому можуть видатися занадто складною пригодою.

http://vovsad.blogspot.com

Найекзотичніший скансен України

Anonymous — Mon, 10 Nov 2008 00:00:00 +0200

Коли я планував цей писати пост, а ідея народилася ще там, на місці під холодним вітром, хмарним небом, без надії на обіцяне всіма прогнозами сонце, я хотів писати щось гнівне...
Але зараз я в теплому будинку, життя налагоджується :), і я раптом знайшов купу позитивних моментів у тому, що ми побачили минулої суботи на місці очікуваного розрекламованого пресою "єдиного в Україні музея млинарства", що в свою чергу входить в скансен (музей під відкритим небом) "Козацький хутір", а той, як матрьошка, входить в історико-культурний заповідник "Чигирин", який в свою чергу розбудовується за програмою "Золота підкова Черкащини".

Власне до того музею і вирушили минулого вікенду. Ще би не вирушити. Вже два роки назад обіцяли, що там буде принаймні 14 вітряків з різних регіонів України. Принагідно відвідали і власне скансен.

Власне стосовно "Козацького хутора" від себе можу додати, що все ж зміни є. Порівняв вже вдома зимові фото, коли я там був вперше, шукаючи загублену церкву з Драбівців з фотами минулого вікенду. Таки щось будується...

Церква як була замкнена тоді, так і стоїть. Згадалися жителі Сеньківців/Драбівців, які хаяли тих, "хто забрав у них церкву", і тепер їм треба ходити декілька кілометрів до іншої пам'ятки архітектури у тих же Драбівцях.

Але принаймні цей скансен вигідно відрізняється від інших, тут ви не зустрінете галасливих весіль, натовпів "матрасів", що постійно лізуть перед об'єктив, галасливих дітей, яким вже набридли ці старі розвалюхи і вони клянчать у батьків морозива...

Тут лише собаки (припнуті далеченько, не бійтеся), вівці та безпардонні коні... На рахунок коней не знаю, що і порадити, можете спробувати їх погодувати, але те, що тоді від вас вони нарешті відчепляться, гарантувати не можу. І краєвиди - пагорби, глибокі балки... Коротше - земний рай.

Але час повертатися до наших баранів, в даному сенсі - до музею млинарства. І роблячи вигляд перед зацікавленими кіньми, що нам і так вже давно треба було валити з цього "хутора", їдемо до музею вітряків. Вітряки добре видно з вулиці села. Он - стоять на горі. Але фіг доїдете.

Дорога розрахована принаймні на трактор. Ну що ж, заради "єдиного в Україні" можна пройтися і пішки...

Єдиний в Україні музей млинарства, територія якого становить майже 9 гектарів, розташували саме в тому місці біля села Стецівка, де вітряки стояли із сивої давнини. Один iз них навіть зберігся до теперішніх днів. Тож його черкаські архітектори тільки відновили, а по сусідству поставили ще два старі вітряки із тамтешнього села Рацево. За проектом там стоятиме 14 вітряків iз різних регіонів України..." ("Україна молода",

http://www.umoloda.kiev.ua/regions/63/219/0/29157/)

Як думаєте, скільки вітряків там вже встигли встановити з тих пір? Правильно, їх там три і є. На весь музей. І судячи зі старих фото, тоді вони виглядали значно функціональнішими...
Тепер надибали тільки стару зіржавілу табличку, по якій ще можна вгадати, що йдеться про "музей млинарства"...
Та не переймайтеся. В селі ще багато цікавого є. Як правильно зазначила Олена, все село - то своєрідний скансен.

Трохи депресивний, але по-своєму гарний.

село Стецівка розташоване у Чигиринському районі Черкаської області. Центр сільської ради.

Населення — 1548 чоловік (2763 у 1972 році).

Село розташоване по правому березі річки Тясмин за 11 км від районного центру — міста

Чигирин та за 75 км від обласного центру — міста Черкаси. Неподалік села проходить автошлях

Р-10. Село є крайньою східною точкою Черкаської області.

На півночі межує з селом Вітове Чигиринського району, на півдні з селами Калантаїв,

Семигір'я, Глинськ та Сніжкове Кіровоградської області.

Географічні координати: 49° 1' 60" пн. ш., 32° 46' 0" сх. д.

http://haidamac.livejournal.com
http://olena-krush.livejournal.com

В «Універсальній» створено команду волонтерів

pliama — Wed, 05 Nov 2008 00:00:00 +0200

В Страховій компанії «Універсальна» створена команда волонтерів, мета яких – організація та впровадження соціальних та благодійних проектів. Команда діє на добровільних засадах.

У листопаді відбувся перший проект команди - збір та вивіз сміття з визначних пам’яток природи високогірних Карпат. Працівники «Універсальної» та інші волонтери у складі 6 чоловік вирушили на озеро «Догяска» (1580 м над рівнем моря), що знаходиться на хребті «Свідовець».

Збір та вивіз сміття тривав 1 день. Всього протягом цього часу командою було вивезено 210 кг (близько 1000 літрів) сміття.

«Україна дуже багата на дивовижні заповідні місця. Вільний час ми з друзями та рідними прагнемо проводити на свіжому повітрі, але як не сумно таких місць залишається все менше. Раджу кожному хоч на хвилину уявити улюблене місце відпочинку власними домом і задати собі питання «Чи добре жити в купі сміття?». Ми віримо, що змінити ситуацію на краще можна власними зусиллями», - говорить один з волонтерів компанії Марина Куріщенко.

Як відомо, неутилізований папір розкладається в середньому 10 років, консервна банка – 90 років, поліетиленовий пакет – 200 років, пластмаса – 500 років, скло – понад 100 років.

«Універсальна» закликає кожного долучитися та підтримати проект, щоб спільними зусиллями зробити нашу країну чистішою!

Подільські Товтри

baba_z_voza — Fri, 24 Oct 2008 00:00:00 +0300

Товтри - це залишки узбережних рифів, витягнених паралельно давній береговій лінії. Аналогів у світі немає, але подібні за геологічними структурами скелясті гряди є у Великобританії та США...

Національний природний парк „Подільські Товтри” створено Указом Президента України від 27.06.1996 року з загальною площею 261316 гектарів. Товтри – це місцева назва скелястої дугоподібної гряди, висота якої в межах парку сягає в середньому 400 метрів над рівнем моря.

Подільські Товтри відзначаються геологічною будовою, рідкісною і невластивою рівнинно-платформенним областям. У цьому сенсі вони являють собою сукупність викопних рифових споруд узбережжя бар'єрного характеру, що утворилися у мілководних мiоценових морях. Рифи складені мшанковими, мембраннопоровими та черепашковими вапняками. Поверхня рифової гряди, завдяки денудаційним процесам, загалом позбавлена молодших відкладень i тому нерівності поверхні рифових споруд різко виділяються у рельєфі скелястими i карстовими формами земної поверхні, які мають надзвичайно мальовничий вигляд.

За своїми фізіографічними рисами об’єкт вирізняється високою ландшафтно-пейзажною оцінкою. У рельєфі Подільські Товтри виглядають як скеляста дугоподiбна гряда, висота якої досягає 443 м. Над навколишньою Подільською рiвниною ця гряда пiднiмається на 60-65 м. Її довжина досягає 250 км, ширина 15-20 км. Окремі форми піднімаються у вигляді витягнутого валу, або окремих конусоподібних горбів, іноді мають форму морських атолiв; найбiльш поширеною формою є кряжi у виглядi витягнутих валiв шириною до 0,5 км. Поверхня їх бiльшою частиною хвиляста, схили опуклi.

Приднiстровська частина Подiльських Товтр вiдрiзняється деякими особливостями: вона сильно i доволi густо розчленована глибокими каньйоноподiбними долинами лiвих притокiв рiчки Днiстер. Долини мають глибину до 200 м, крутi схили та вузьке дно. Вивiтренi та розмитi вапняки, якi відслонюються на схилах долин, утворюють екзотичні скелі рiзної форми - колони, стовпи, гiгантські гриби або хаотичнi нагромадження брил та валунiв. На теренах Об`єкту встановлено і експлуатується кілька джерел мінеральних вод різних типів, які мають лікувальні властивості.

Товтровий кряж багатий карстовими формами. Тут зрiдка трапляються i печери, наприклад: Кармалюкова печера у с. Привороття, проте у кряжi переважають дрiбнi карстовi форми: трiщини, борозни, комiрки, лійки, карри, якi утворюють на головному кряжi Товтрового масиву iнодi справжнi карстовi поля.

Мікроклімат Кам’янецького Придністров’я формується Товтровим кряжем та каньйонами Дністра з притоками, тому тут створилися особливі умови для збереження рідкісних i реліктових рослин, серед яких - більшість лікарських.
Парк репрезентує один з трьох найкрупніших центрів ендемізму в Україні (два інші - півострів Крим та Карпати) – тут сконцентровано найбільше серед природоохоронних територій країни число ендеміків і реліктів.

У межах парку росте майже 1700 видів рослин, з яких близько 300 - ендемічні та субендемічні подільські види, а також реліктові та рідкісні рослини, що загалом є унікальним набором генофонду. У складі фауни на території парку та суміжних районів лівобережжя Дністра є всі характерні представники цієї зони. Фауна налічує 55 видів ссавців, 214 — птахів, 10 — плазунів, 11 - земноводних та низку видів безхребетних тварин, які ще потребують детальних досліджень. Наявність на території парку старих лісових масивів, відкритих крутосхилів та карстових печер сприяє поширенню тут хижих птахів та кажанів. До Червоної книги України занесено 60 видів рослин (всі судинні) та 85 тварин (з них 14 – ссавців, 26 – птахів та 45 – комах).

Велику цінність і значимість для рекреаційного господарства Національного природного парку "Подільські Товтри" складає запас мінеральних вод (що вже сьогодні дав можливість формування ефективного профілактично-лікувального комплексу на базі мінеральної води типу "Нафтуся", содові води типу "Миргородська", мінеральних вод з унікальними терапевтичними ефектами, різноманітними розсолами з підвищеною концентрацією брому, йоду та інше).

Значну туристично-рекреаційну цінність складають лісові масиви. Поряд з річками та іншими водними акваторіями їм відводиться основна роль в організації короткочасного відпочинку населення. Територію Парку можна використовувати з туристично-рекреаційною метою протягом всього року. Основні можливі види туристичної діяльності: пішохідний, водний, автомобільний і кінний, лижний, пізнавально-культурний (екскурсії та інше).; загальнооздоровчий відпочинок (пішохідні прогулянки, спортивні ігри, лижні прогулянки), екскурсії (по Дністровському водосховищу екскурсії проводяться на теплоходах), дельта – парапланеризм, мандрівки на повітряних кулях, любительські промисли (збір грибів і ягід, рибальство, мисливство); кліматичне і бальнеологічне лікування.

Унікальні ландшафти сприяють проведенню різноманітних туристичних змагань (тільки у 2007 році проведено: у березні традиційні відкриті змагання з туризму „Кам’янецькі скелі” (прийняло участь 18 команд з України), у липні „Кубок України з техніки пішохідного туризму серед дорослих”, „Чемпіонат України серед юнаків з техніки пішохідного туризму”.

Подiльськi Товтри сьогоднi не мають аналога в Європi i є унiкальними за своєю природою. У світі деякими аналогами можуть служити схожі за зовнішніми геологічними ознаками скелясті гряди у Великій Британії та США. Ідеальним аналогом може бути Великий Бар'єрний риф, який знаходиться на пiвнiчному та східному узбережжi Австралiї. Проте, ця геологічна споруда перебуває у стадії свого постійного формування і змін, більшою мірою представлена аквальними екосистемами. Товтри є меншими за своєю протяжнiстю, нiж Великий Бар'єрний риф Австралiї, але унiкальнiсть його полягає у тому, що вiн знаходиться на суходолі, хоч і сформувався в узбережній зоні епіконтинентальних морів, але був похований у первозданному вигляді під молодшими відкладами і відкопаний згодом денудаційними процесами плейстоцену та голоцену.

У відкопаній товщі порід, що складають Подільські Товтри, і порід, що залягають нижче, сформувалися горизонти підземних вод, що, частково, перетворилися на мінеральні води із цінними лікувальними властивостями. Одночасно, відбувалися карстові процеси, що значно змінили будову поверхні і надр Об'єкту. Унікальні карстові порожнини є доступними для спостереження і вивчення.

http://tovtry.com

Найбільша у Европі пустеля

Anonymous — Wed, 15 Oct 2008 00:00:00 +0300

Щоб побачити найбільшу пустелю Європи, краще починати свій маршрут з сіл Великі Копані, Раденськ, Пролетарка, Подо-калинівка, Нова Маячка. Найбільша ділянка пустелі залишилася на схід від Цюрупинська, де раніше був військовий полігон. Саме тут планують в подальшому зробити туристичну Мекку Херсонщини.
Пустеля з усіх сторін обсаджена смугою соснового лісу, товщина якої становить від 2,5 до 4 кілометрів. Найвужчою ця смуга є біля села Великі Копані. Щоб потрапити до пустелі, їдемо до залізничної станції Великі Копані. Від станції убік лісу

йде вузенька стежинка, через яку проходимо важкопроходимі хащі приблизно півкілометра завширшки. Коли закінчуються хащі, починається сосновий ліс. Йдемо лісом приблизно 2 кілометри на північ.

Олешківські піски – пустеля в степах України, виникли у ХІХ столітті. Причиною стало випасання великої кількості овець. Тварини знищили трав’яний покрив, що вберігав землю від ерозії, внаслідок чого вивільнились піски, під дією вітру вони охопили площу від Каховки до Кінбурзької коси. Щоб запобігти перетворенню всього Причорномор’я на пустелю, піски на початку ХІХ століття почали закріплювати лісом, насадження сосни і акації, близькі за площею до сучасних тут були зроблені у 1920-х роках. Ці ліси вважаються найбільшими за площею в світі штучними насадженнями. Частину пісків залишили не залісненими. Шматок пустелі залишили як військовий полігон для навчань з бомбометання. Певна кількість бомб і снарядів так і не розірвались, залишившись в пісках. Всі намагання очистити Олешшя від вибухонебезпечних предметів поки не увінчались успіхом. Пісок то відкриває нові «подарунки» то засипає їх назад. Раніше доступ сюди був закритий. Тепер полігон ніби як закрили, хоч і досі тут знешкоджують боєприпаси. Це територія, що обмежуються селами Козачі Лагері, Нова Маячка, Великі Копані, Раденськ. По контуру пустеля обсаджена лісом, що не дає їй розширюватись, в середині – піски.
Періодично туди ходять, адже як інтригуючи звучить: пустеля в Україні. І то не просто пустеля, а найбільша в Європі. Мешканці навколишніх сіл випасають худобу на межі лісу і пустелі, збирають гриби, але в глиб пісків переважно не ходять.

Отож і нам закортіло подивитись, що ж там є насправді. Щоб урізноманітнити подорож і не прив’язуватись до місцевого громадського транспорту поїздку спланували як велосипедну.

Їздили туди 20-21 жовтня 2007 року. Восени там вже немає літньої спеки, що сприяє пересуванню. Щоб потрапити на протилежний берег Дніпра, потрібно від вокзалу їхати по центральному проспекту Ушакова до перетину з вул. Перекопською. По ній весь час прямо, доки не виїдете на міст. Переїхавши Дніпро і плавні опиняємось в Цюрупинську.

Місто раніше мало назву Олешки, поселення тут датується ІХ століттям, через Олешя пролягав шлях «із варяг у греки». В 1711р., після знищення царськими військами Старої Січі, частина запорожців в урочищі Олешок заснувала Олешківську Січ, що проіснувала до 1733р. На трасі стоїть вказівник на місце, де була Січ. Проїхавши 200 метрів грунтовою дорогою опиняємось біля монументу, що встановлено на місці колишньої козацької січі. Він знаходиться на березі р.Конка. Особливо чого дивитись тут немає, тому їдемо далі.
Біля вказівника: ст.Цюрупинськ, с.Кринки повертаємо ліворуч. Тут вже практично немає автомобільного руху, над дорогою баштани
Невдовзі опиняємось в Козачих Лагерях. Тут в центрі є великий магазин і кафе «Козачок», де можна поснідати.

Виїхавши кілометр-півтора за село потрібно повернути праворуч в ліс. Там іде хороша грунтова дорога по акацієвому лісу. Через 4км виїздимо на трасу Херсон-Маріуполь.
Отож, переїхавши асфальт, обходимо шлагбаум і їдемо ґрунтовою дорогою далі. Орієнтуватись тут важно через велику кількість наїжджених колій, тому радимо по компасу обирати дорогу, що йде на південь.

Виїхавши з лісу ми опиняємось в степу. Тут звертаємо з дороги і рухаємось чітко в південному напрямку. Серед трав’янистої рівнини періодично з’являються пересохлі болітця, зарослі очеретом. За кілометр-два степ поступається місцем кучугурам. Коли потрапляєш сюди з’являються дивні відчуття. Попереду до самого горизонту видніються лише кучугури і острівці-оазиси зарослі маленькими березами і високою травою.

Пісок достатньо твердий, щоб по ньому можна було їхати на велосипеді. Отож подальше пересування відбувалось за таким принципом: за сонцем визначали, де південь, обирали в тій стороні якийсь орієнтир на місцевості(домінуючий над іншими бархан) і йшли на нього навпростець. Переважно на кучугуру ровер штовхаєш, донизу мчиш уже в сідлі, виїжджаючи за інерцією на половину висоти наступного горба. І так до заходу сонця.

Для ночівлі необхідно мати з собою воду, адже, наприклад, в той час як ми там були(кінець жовтня) всі болітця, калюжі й озерця були пересохлими. А от дров тут вистачає: в березових оазисах багато сухостою.

Перед тим як їхати туди, ми чули розповіді про те, що там багато вовків. За 2 дні ми не зустріли жодного, лише було багато свіжих слідів у пів-людської долоні. Зрештою, вовків боятися…в ліс не ходити.

Наступного ранку їдем по кучугурам далі. Кілометрів за п’ять пейзажі починають змінюватись: стає більше лісу в долинах між кучугурами, самі піски частіше зарослі травою. Паралельно починають з’являтись сліди військових: осколки від снарядів зі свіжими і давніми воронками. Деякі з них в діаметрі мають метрів по п’ять.. В цій частині Олешківських пісків починають траплятись дороги(власне просто наїжджені колії). Більшість із них іде з заходу на схід, тому нам вони не підходять, перетинаємо їх під прямим кутом. За три кілометри поступово сліди від вибухів зникають, ландшафт також починає змінюватись: горби стають меншими, відкритого піску небагато. Тому на деяких кучугурах стоять високі віхи – очевидно для спрощення орієнтування.

Південна частина кучугун найбільше відповідає класичним уявленням про пустелю. Мінімум дерев, великі площі відкритих пісків, трава там де і є – дуже рідко росте, через що пісок переносить вітром. Там де недавно утворився надув – пісок грузне і по ньому важно їхати. Ще однією особливістю південної частини є висота кучугур і крутизна їх схилів. На генштабівській кілометрівці одна з них і підписана як «ур.Гора Крутая». Тому для тих, хто хоче відчути і побачити пустелю, не заходячи далеко вглиб мабуть найкраще робити то зі сторони Великих Копанів чи Абрикосівки.

Вже недалеко до краю пустелі видно старі (зроблені з часто неотесаного дерева, нічим не оброблені) стовпи явно старої і вже не діючої лінії електропередач що заглиблюється в пустелю. Ми не всигли дослідити куди вони ідуть, але на мапі в тому районі є позначення “сар.”, так що якщо хтось там буде і довідається що там – пишіть, будем дуже вдячні. Ще ходять чутки що десь посеред пустелі є закинутий хутір, правда ми нічого подібного не зустрічали.

З півдня дуже контрасно виглядає межа піску і лісу, кучугури буквально насуваються на перші ряди сосен. Отже, ми виходимо з пісків в ліс. Тут потрібно знайти одну з просік, що веде до села. По просіці іде дорога в Великі Копані(чи куди ви там вийшли, точно орієнтуватись там проблематично).
З Копанів до Херсонського залізничного вокзалу – 60 км хорошого асфальту. Проте влітку там може бути великий автомобільний трафік, тому на подолання цієї відстані потрібно планувати не менше 3 – 3,5 годин.
В Херсоні нам вдалось знайти лише два місця, де можна повечеряти: Челінтано на пр.Ушакова і Кулінарію (їдете по тому ж проспекту до магазину, де продають розливне вино ТАВРІЯ, одразу за ним – магазин-їдальня). Ці два заклади знаходяться на відстані 100 метрів одне від одного. В Челінтані готують досить пристойний борщ і ціни на все решту більше херсонські ніж київські:)
Якщо в дорогу плануєте купити місцевого вина – пам’ятайте, що ТАВРІЯ зачиняється о 19.00
Гарних подорожей і нових відкриттів.

www.svitzaochi.com
andy-babubudu.livejournal.com

Вся жестокая правда о Софієвкє!!! Умань

Мирон — Tue, 14 Oct 2008 00:00:00 +0300

Отчот про Софіївку.

Мене звати Мирон. Я бізнесмен, тобто я продаю поросят. І судьба бросає на моєй шивроле Ніві почти по усій Украіні. Бачив я багато і є чим похвастацця, а моя сосєдка Наташка під дулом пістолєта заставила писати іще отчоти...шоб люді которим нєфік делать на виходних катались по місцям моєї бойової слави. Наташка тож поросят продає..тіки вони в неї гламурні, а мої обичні...хрюкають.

Якшо мої расскази комусь потрібні..то я роскажу ще багато прикольного і фоток нащолкав на мобільний...я ж крутой!

В цей раз мій вояж проістєкав по Черкасській області, там клімат умєренно-контінентальний і у поросят сало з прослойками.

Порєшив всі діла...і загрузив іх у прицеп і заїхав у Дендрологічний уманьский парк імені Софії.

Вообщето стоянка там платная, 8 гривнів...но с пятью кабанами в прицепі стоїш нашарік.

За вход содрали 8 гривнів...но согласіться..за таку красоту то дуже мало, есть ще нєсколько ходов в заборі але мій живот туда не проліз.

Цей парк построїв чи то муж Софії, чи то батько...щоб вона ходила в ньому смотрєла на голих антічних героїв і не думала про плохоє. Статуй по парку багато..чуток менше чим у кума на городі. Єсть фонтан под названієм „моя тьоща ізригаєт воду вмєсто яду”. Дуже поразила чистота камінюк і заборів...зразу захотілось там шото написать нєпристойне. Клумба з квітками понравилась моїй жінці...А мені свіжий воздух..в сараї так не пахне.

Парк дуже великий і ми купивши там карту местного іздательства добряче заблудилися і вийшли на якусь пилораму. Так що якшо ви там самі-не довіряйте мальованним планам Софієвки...краще ходить з екскурсоводом. Я кстаті чтоб секономить..стояв то біля однієї группи, то біля другої...тому моє повєствованіє вийшло таким помним і красочним!

Ні жезла вам ні гвоздя!

Мирон

Кам’янець-Подільський, Бакота, Подільські товтри, 20-21 вересня 2008

Gadky Nemec — Fri, 03 Oct 2008 00:00:00 +0300

Мій девіз цього року - Не дай собі засохнути, тобто занудьгувати. І саме це змушує мене постійно бути в русі і шукати пригод. Тому, втікаючи від осінньої хандри, я і s0vushka вирішили поїхати в Кам’янець-Подільський, щоб оглянути фортецю і старе місто, а разом і заїхати в Бакоту і посидіти на коралових рифах Подільських товтр.

В п’ятницю після роботи закупили в маркеті наш стандартний набір продуктів для поїздок і поїхали. Обійтися котлетами з помідорами ми не можемо, нам подавай делікатеси :) Чотири сорти сиру, два сорти м’яса, ну і сухе вино, куди ж без нього. Після трьох тижнів на морі смак наш збочився остаточно, тож вино ми тепер сприймаємо розбавлене водою.

День перший

Як завжди в таких поїздках, в короткий проміжок часу можна втиснути дуже багато, тому і букв буде багато. Готуйтесь :)

Приїхали, поснідали. Після чого нас знайшов ографінений екскурсовод і ми поїхали оглядати мости і старе місто. Першим був міст "Біжуча лань", з якого колись стрибали з банджи, але після того, як там розбилась дівчина, стрибки припинили. Про що дуже красномовно свідчить закритий і давно не використовуваний майданчик з іржавими плакатами

Місто перетинає річка Смотрич, яка тече в красивому глибокому каньйоні і утворює посеред міста петлю (в ній якраз і знаходиться та сама найкрасивіша, стара частина міста). Найкраще красоти каньйона видно з моста Біжуча лань. Висота мосту - 60 метрів.

Другий з мостів, а в Кам’янці їх всього три - Новопланівський. Він з’єднує нове і старе місто. Він теж дуже високий, з нього відкривається шикарна панорама на місто.

Переходимо міст - і от ми в Старому місті. Як мені там сподобалось! Маленькі криві вулички, затишні будиночки, багато зелені. А ще дуже багато церков, пам’ятників і інших цікавинок, які варто побачити

Зверніть увагу: будується торгівельний центр. Але він не зноситься дощенту, щоб на його місці збудувати монстра зі скла й бетону, як це робиться у нас, а бережно реконструюється, щоб зберегти старовинний вигляд і не порушити архітектурний ансамбль міста.

Башта Стефана Баторія - найпотужніша з Кам'янецьких башт. Після ремонту ХVІІ ст. почала називатися Кушніром. Арка, яку видно на фото - Вітряна брама. За легендою тут вітром зірвало капелюх з царя Петра І під час його перебування тут в 1711 році. Остання фотка - бастіон.

Цікаво: Майже на одній вулиці знаходяться церква Петра і Павла і католицький кафедральний собор Петра і Павла.

А ось собор. Він дуже цікавий. По-перше, цікава його історія. Спочатку це був католицький собор. Але коли Кам’янець захопили турки, вони перетворили собор на мечеть і звели поряд з нею мінарет. А коли місто назад перейшло до поляків, мінарет вирішили не руйнувати, а жостко постєбатись. На мінарет, на золоту кулю, обвиту змією і яку вінчає півмісяць, знак ісламу, поставили Діву Марію. Поставили так, що вона стоїть ногами на кулі, і тим самим попирає іслам. А крім того, вона організована як лялька-неваляшка. Коли віє вітер, вона може нахилитися вбік, але потім все одно стає вертикально. А ще в соборі є католицький цвинтар, пам’ятник Папі Римському Павлу Іоанну. Вхід в собор - симпатична готична арочка. А на соборі зверху по обидва боки від хреста стоять статуї св. Петра і Павла. А ще гарно видно фортецю.

В соборі знаходиться надгробок панянки Лаури Пшездецької, краси неймовірної. Виконаний з італійського білого каррарського мармуру. І здається, що вона спить. Волосся, риси обличчя, тонке покривало - все настільки тонко і ніжно вирізьблене. Кажуть, якщо ви не бачили Лауру, ви не були в Кам’янці

Потім нас ще зводили в ратушу, в місцеву катівню в підвалі :) На передньому плані Вірменська криниця. Оскільки місто знаходиться на скелі, своєї питної води там не було. Вірмени вирішили допомогти місту і довго і нудно копали цю криницю. Прокопали 50 м в глибину, воду знайшли, але вона виявилась непридатною до вживання. Відтоді туди кидали тих, хто погано поводився.

Далі нас поселяли в готель. Як ми любимо з Танею часто повторювати, дурі нам не треба, у нас своєї достатньо в головах. Дістали ми ковпачки і язички, які купили разом з тарілками в поїзд, і давай допивати вино і заїдати сиром. Ну і фоткатись. Чи варто казати, що друга половина дня у нас пройшла значно веселіше, ніж перша? :)

А в другій половині дня ми пішли дивитись те, заради чого всі пруться в Кам’янець - фортецю. Вона захищала місто від нападів різних нападників, до неї веде третій в місті міст - замковий. Фортеця симпатична. Солодка як десять кілограм зефіру екскурсовод таким же солодким голоском наспівала нам екскурсію. Один раз через фортецю пробились турки, але не руйнували її сильно. А потім, коли місто стало частиною Російської імперії, фортеця втратила своє військове значення, і король видав про це спеціальний указ, не забувши вказати на указі, щоб фортецю не руйнували, а залишили для нащадків, щоб бачили, як раніше будували. Ну, ми побачили.

Окремо хочеться відзначити мешканців фортеці. Судячи з їхнього зовнішнього вигляду, вони колись були живими, а потім їх муміфікували і зараз їм ведеться не дуже весело. Відколоті носи, відбиті пальці, припале пилом волосся, нездоровий колір обличчя. Особливо я умілялась через клона Майкла Джексона - голландського солдата, в якого щось з обличчям, не вистачає пальців на руках, і палка прив’язана до руки, мабуть, щоб не згубити, і лису монашку, яка відспівувала мертвого (на фото немає). Ну і Кармалюк, закутий в кайдани, мав би бути блідим від довгого сидіння, а він чогось червоний.

Наступне гостре відчуття було таке, що ми спустилися біля Замкового мосту, щоб подивитись дерев’яну церкву 18 століття. Добиратись до неї треба було по вузькому хиткому містку. Якщо по ньому іти самому, ще більш-менш. Але коли іде 20 чоловік, та ще і не в ногу, то він дуже весело розхитувався. Клас, таких відчуттів у мене ще не було :) Краєвид з мосту, сходів - просто шикарний! Фанати Кам’янця намагаються довести, що цей міст був збудований ще в 2 ст. н.е., і що саме він зображений на римській монеті того періоду. І що раніше він був арочний, а потім арки заклали камінням, для чого вишукують способи просвітити його і визначити, який він всередині - порожній чи заповнений. Ну що ж, доведуть - буде кльово.

...А потім у нас почався жор-тур по місцевих ресторанчиках і кафешках, який почавшись, переслідував нас і наступного дня. Спочатку це був ресторанчик "Під брамою". Не скажу, що так вже смачно. Звичайне меню, стандартне для цієї місцевості (борщ, мамалига, банош, форель, вареники). А от "Кава у поліцмейстера" вразила дуже і дуже. Симпатичний інтер’єр, смачнющий трав"яний чай, смачні тістечка :) Саме там ми мали змогу накритись мідним тазом. Це було просто: він висів під стелею. Знімаєш і накриваєшся. Їжу ми не фоткали, так що дивіться на інтер’єри :)

Вечір завершився прогулянкою нічним Кам’янцем з представником місцевої інтелігенцїі, який тепер проходить у нас під кодовою назвою "Руссо директо, обліко морале". Мда, тепер мені не дає спокою питання: якщо в школі такий директор, то які ж тоді учні??? Ми ледве відбились від пропозиції випити пляшечку-другу горілки і наполегливих витягань подивитися церкву 14 сторіччя :) А нічний Кам’янець дуже і дуже гарний. Моросив дрібний дощик, всюди горіли ліхтарі і було таке відчуття, наче потрапив в середньовіччя.

День другий

День почався з того, що в церкву 14 сторіччя ми таки потрапили. Ох, вона дійсно гарна. Приїхати б туди на кілька днів, щоб нікуди не спішити, погуляти вуличками, зайти в костьол на вранішню службу послухати орган і в цю церкву св. Миколая на службу. Коли ми прийшли туди, там якраз була служба. І мені так захотілось залишитись...

А після сніданку ми виїхали за місто, щоб потрапити в гори. Так-так, гори там, де здається, одні рівнини і поля. Національний парк "Подільські Товтри" визнали одним із семи природних чудес України. Товтровий кряж - це яри і гори, річки, озера зі своїм унікальним мікрокліматом і з величезною кількістю червонокнижних тварин і рослин. І так дивно було, коли ми виїхали з Кам’янця, їхали по рівнині, і тільки через 15 хв через виїзду в’їхали в місце, де по обидва боки від дороги були яри, і було видно справжні гори, вкриті лісом!

Китайгород. Там ми дивились геологічне Китайгородське відслонення. Це всесвітньо відомий повний розріз силурійських відкладів. І вони там такі, наче хтось взяв і розрізав ножем. Схили, які зображені на фото, і є тими самими силурійськими відкладами А ще в Китайгороді ми бачили будинок місцевих панів, який місцева влада готова подарувати кожному, якщо він його відновить.

Бакота - це те місце, від якого я досі знаходжуся під великим враженням. Бакотська затока знаходиться в межах Дністровського каньйону, що також належить до семи чудес України, і вважається одним із наймальовничіших куточків Поділля. Скельні береги затоки досягають 20-ти метрів висоти, відкриваючи погляду надзвичайної краси краєвиди. Але унікальність її полягає не тільки у природному багатстві. На дні затоки назавжди залишилася таємниця стародавнього міста Бакота, що колись було столицею Придністровського Поділля, а нині затоплене водами Дністровського водосховища.

Наш екскурсовод, Тарас Возняк, народився в Бакоті. Треба було бачити, з яким теплом і болем він говорив про свою затоплену Батьківщину.

У скелястих берегах затоки розташований цікавий історико-культурний об’єкт – Свято-Михайлівський скельно-печерний монастир, заснований у ХІІ-ХІІІ ст. Бакотський монастир був зруйнований монголо-татарами, але під час розкопок у кінці ХІХ ст. віднайдені залишки печерних келій і монастирської церкви. Монастир вразив мене дуже сильно. Уже кілька днів пройшло, але коли я про нього думаю, відчуваю сильний енергетичний сплеск. Цей монастир старіший за Києво-Печерську Лавру! Його заснував Антоній Печерський, коли ішов з Афона в Київ, про що свідчать місця для поховань монахів (ніші в стінах, які монахи видовбували собі за життя). Там майже немає людей і нерегулярно правляться служби. Там є три кімнатки, які рясно прикрашені іконами, рушниками і хустками. Це місце ніхто не охороняє, але ніхто нічого звідти не забирає. Там можна написати записку. Не треба священика, щоб він згадав цих людей молитвою. Це місце настільки святе, що достатньо просто лишити записку. А ще - я була дуже зворушена тим, що там були ікони, які зробила моя тьотя. Вони висять над табличкою з написом "Вічна пам’ять загиблим односельчанам".

Далі наша програма продовжилась обжорством в садибі "Пілігрим". Обжорство було страшне, у мене навіть проскакували думки, що ми щось зробили цим господарям і вони вирішили загодувати нас до смерті. Все було настільки смачно, що припинити їсти не було ніяких сил. Ну подивіться самі: борщ, салат, козацька закуска з салом і часником, пампушки з часником, картопля в горщику і картопля, смажена з рибою, а на додачу ще і чай, і млинці. Потім ще трохи помучили кітну кішку, яка схоже, після спілкування з нами вирішила окотитись, і поїхали далі - у нас було ще цілих дві години.

Не знаю, як я не померла в мікроавтобусі від того, що шлунок активно відмовлявся співпрацювати зі мною в перетравлюванні їжі в таких обсягах. Але тим часом ми приїхали на товтру. А товтри - це дуже цікаві штуки. Товтри – це місцева назва потужної скелястої дугоподібної гряди, висота якої в межах парку сягає в середньому 400 метрів над рівнем моря, що тягнеться аж до Молдови. Подiльськi Товтри сьогодні не мають аналогів у Європi i є унікальними за своєю природою. Іншими словами, товтри - це коралові рифи на дні Сарматського моря, яке хлюпалось на цій території 500 млн років тому. І якщо уважно дивитись, можна знайти ракушки і розрізнити структуру коралів. А тепер товтри виглядають як пагорби або дуги, вони поросли травою і кущами, а то навіть і деревами. Але все одно це коралові рифи :) Товтра, на якій ми були, називається Вербецька товтра, інша назва її "Чотири кавалери", бо на одній товтрі є чотири вершини (три з них видно на фото).

За цим ми традиційно закупились в маркеті вином, сиром і м’ясом і поїхали назад в Київ :) Відпочили і відволіклись від Києва ми знатно, але наступного разу будемо думати, як би в рамках такої поїздки більше рухатись і менше жерти.

Осьо і все. Якщо ви дочитали до самого кінця, то мій вам респект

kallisto-kyiv.livejournal.com

«Універсальна» - меценат путівника «Автомобільна прогулянка Україною»

pliama — Fri, 03 Oct 2008 00:00:00 +0300

2 жовтня відбулася презентація туристичного путівника «Автомобільна прогулянка Україною», меценатом якого стала Страхова компанія «Універсальна». Книгу було підготовлено та видано українським видавництвом «Балтія-друк».

Путівник «Автомобільна прогулянка Україною» став другим етапом всеукраїнського проекту від «Універсальної» під назвою «Україна на weekend». Запуск проекту розпочався 23 квітня 2008 року зі створення Інтернет-сайту www.uaweekend.com.

За словами Директора департаменту маркетингу Страхової компанії «Універсальна» Ольги Камінської, підтримка цього масштабного туристичного проекту є особливо важливою для компанії. «Універсальна» - це команда активних людей, які люблять подорожувати Україною і милуватися її культурними та природними надбаннями. Саме тому нас так захопив проект «Україна на weekend», який допоможе кожному зайти улюблені куточки рідної країни. Проте головним чинником для нас стала соціальна складова проекту, адже Україна за кількістю та значимістю власних пам’яток історії та культури займає одне з чільних місць серед європейських країн. Ми хочемо відкрити їх не тільки українцям, але й нашим гостям з усього світу», - каже вона.

«Страхова компанія «Універсальна» завжди вирізнялася посеред інших компаній своїм особливим ставленням до соціальних проектів, - зазначає командир екіпажу «Універсальної» з раллі-рейдів на позашляховик автомобілях Юрій Заставний. - Кілька років поспіль компанія є офіційним страховиком етапів кубку Федерації Автомобілістів України, підтримує експедиції альпіністів, спонсорує благодійні проекти. Як затятий турист і великий шанувальник спеціалізованої літератури в даній сфері, мушу зазначити, що підтримка випуску путівника «Автомобільна прогулянка Україною» була недаремною. Ця книга стане справжнім незамінним помічником для кожного туриста», - додав він.

Головний редактор видавництва «Балтія друк» Віргініус Строля підтверджує високу якість путівника. «На даний момент ми продали 60% першого тиражу путівника, що складав 6 тисяч примірників. «Автомобільна прогулянка Україною» стає справжнім туристичним бестселером – у серпні путівник зайняв 5 місце за кількістю продажів, сьогодні залишається серед найбільш популярної 20-ки. Він не потребує додаткових витрат на кілька десятків карт, містить ілюстровані автомобільні маршрути містами і регіонами України, корисну інформацію про музеї, заповідники, а також готелі, ресторани, транспортні сполучення», - зазначає він.

Представники компанії «Універсальна» закликають усіх долучитися та підтримати проект «Україна на weekend», щоб спільними зусиллями зробити нашу країну цікавою для кожного.

Мій непідкорений Маттерхорн

Sanya Pozdnyakov — Thu, 18 Sep 2008 00:00:00 +0300

Мій непідкорений Маттерхорн

або легенда швейцарських Альп через об’єктив камери

частина І

Маттерхорн - гора, яку я бачив хіба що у рекламних буклетах та на фотокартках, легенда швейцарських Альп і мрія чи не кожного «буржуйського» альпініста — ось вона, замаячила своїм кам'яним дзеркалом у мене перед очима, у всій своїй величній 4,5 кілометровій красі....

Учасниками експедиції мали стати — Віталій Антонов (голова Ради товариства страхової компанії «Універсальна», в минулому альпініст професіонал), Ігор «Попоня» (діючий альпініст, напарник Віталія колись і просто класний мужик), Саня Хромов (колись напарник Віталія і Ігора), Юрій Проненко (перший тренер Віталя по альпінізму, людина з великої букви — у віці 63-х він готовий підтримати нас і теж взяти участь в сходженні), Мірек Карпінський (спільний друг Віталія і решти компанії, хоча ні разу в горах альпіністських сходжень не робив — теж планує спробувати себе в цій нелегкій справі), Альгірдас Кумза (єдиний литовець в нашій українській команді:) - друг Віталія, посол Литви в Україні, який теж не розділяє повсякденне життя і поїздки в усі гірські куточки світу), Шурубура (старий альпініст який і мав би очолити наше сходження, але не встиг нажаль), крім того Мірек, Альгіс та Віталій планували взяти з собою свої сім'ї в якості групи підтримки, і, відповідно зі мною разом, в якості оператора, мало бути 12 осіб.

На той час, коли мене запросили до експедиції в Альпи, попереду ще був Кавказ, поїздка до якої готувався морально цілий рік — як завжди — а тут строки накладаються, доведеться швидше повертатись, знову бігом збиратись, вирішити усі справи на місяць вперед. Але ж один раз живемо! Мрії втілюються? Думки матеріальні? Чи ще щось?

Про остаточне рішення команди я дізнався 22-го липня 2008 — вирішили 1-го серпня летіти в Швейцарію. Почався найважчий етап — на відстані в 2 тисячі кілометрів в телефонному режимі мені довелось збирати всі необхідні документи для подачі в посольство на відкриття візи. Добре, що друзі на місці, змогли усе організувати правильно й оперативно, 28-го я прибув з Кавказу до Львова щоб 1-го летіти!!!

Літак відірвався від злітної смуги в 7 ранку, в нас перегрузу 50 кг — повні наплічники заліза, мотузок і спорядження — довелося вмовляти про те, що все таки ми спортсмени... Сіли в Цюріху — в нас повно часу до прильоту Віталія Антонова – керівника групи, який має прибути в 5 вечора в Сіон — тож скориставшись нагодою наш гід і провідник Андрій, який зустрів нас в Швейцарії двома машинами повіз нас на прогулянку в Берн, а потім гірською дорогою, через безліч шалено гарних краєвидів, мостів, тунелів - в Сіон. По-дорозі обід, починаю вірити у те, що я вже тут. Альпи на горизонті, озеро в Женеві, маса усміхнених облич, смачне пиво — і ось ми вже в очікуванні літака в маленькому аеропорту для приватних літаків у Сіоні. Антонова я бачив не вперше, але ніколи не спілкувався з ним — це те, що при всьому статусі і з такою відповідальністю за плечима він явно створює враження світлої і сильної особистості. Приємно все ж таки.

Далі дорогою в Церматт — містечко в горах, в однойменній ущелині в Альпах, звідки й розпочнуться усі пригоди. Ввечері почалася сильна злива, до готелю добирались електромобілями — звичайним авто на територію тутешніх курортів в'їзд заборонений — і правильно, нічого псувати чисте гірське повітря вихлопами. Відчувається втома по довгій дорозі — але все одно неймовірне піднесення від усього, що бачимо навколо. В якийсь момент хмари розірвало вітром і нам маякнув десь високо в небі білий шпиль Маттерхорна — наша кінцева недосяжна майже мета. Ммммммм, як гарно тут бути й відчувати — усе тільки починається:)

Наступний ранок — початок роботи. Я на щастя вже акліматизувався — був на 4 тисячах, тому все ок. Вирішили сходити для початку на вершину Брайтхорн 4136 м — там досить легкий вихід на гребінь, по засніженому ребру на вершину — напевно навіть «некатегорійна» гора, але для розминки якраз супер. Вирішили не зв'язуватись — досить безпечно, йшли так. Підйом від верхньої станції витягу зайняв години три з половиною - чотири, навколо море снігу, погода не дуже льотна — але принаймні сонце не жарило в обличчя — а хмари й вітер то звикла справа. Юра Проненко йшов останнім і дуже обережно (пережив інфаркт) — все таки гори це не жарти, тим більше на такій висоті. І все ж він молодець — після діагнозу і застережень лікарів все одно вирішив жити повноцінно на 100 відсотків. В той день ми можна сказати вперше познайомились в горах — сходженість і злагодженість групи це дуже важливо. Звичайно Віталій з хлопцями ходив багато — а от я з цієї копмозиції поки що випадав як самий молодий і недосвідчений :) Але все пройшло більше ніж добре, до відходу останнього вагончику ліфта вниз ми якраз вчасно встигли спуститись. В той день я запримітив, що схили Брайтхорну просто ідеально підходять для спуску на дошці — це була також потаємна давнішня мрія - сиганути по дикому схилу в Альпах з вершини по льодовику. Тут було дві тріщинки — але явно закриті в кількох місцях — можна було їх пройти. Я знав, що Ігор теж гасає на сноуборді, тому спрямував всі надії на нього — самому небезпечно — потрібен напарник.

В результаті акліматизаційної вилазки всі ми опинились на вечері в ресторані — перші враження, старі історії, спогади про молоді роки і давнішні сходження. Команда явно згуртувалась, настрій піднесений. Крім того Ігор погодився на мою ідею «збігати» ще разок на Брайтхорн — але на цей раз з дошками за спиною. Так і вирішили, розбіглись спати — а наступного дня хлопці на нарти, а ми з Попонею — за сноубордами й на Брайтхорн.

В той вечір приїхав також Альгірдас з дружиною Томою й малявкою-донечкою Марією, якій всього 7 місяців!!! Від цієї людини я просто в захваті — безліч цікавого, мандрівки в Гімалаї, Тібет, крім того він фотограф — а це вже зовсім міняє справу. Було про що поговорити, і я страшенно радий, що зустрів цю людину на свому шляху. Вранці Альгіс вирішує йти зі мною і Ігорем. От і добре, забувся, заснув — ранок вечора мудріший.

Вже в 10-й ми стояли під початком білосніжного підйому на вершину — знову своїми ж вчорашніми слідами пішли повільно вперед. З нами також Мірек з нартами за спиною. Найсмішніше того дня було обганяти нескінченні групи туристів які з гідами піднімались на гору — зв'язані мотузкою по 8 чоловік підряд, в кішках, з льодорубами в руках, з «кислими мінами» вони повільно підіймались одне за одним вверх. Потрібно було бачити їхні обличчя, коли ми наздоганяли, а потім обганяли їх весело в сноубордових черевиках і з дошками на наплічниках:) здивуванню їх не було меж і тоді, коли ми сиділи на вершині, готуючись до спуску — мабуть вони нас подумки вже поховали :) Далі найсмачніше — зістрибнули з карнізику на вершині — і вперед, по нечіпаному снігу, цілина, про яку можна було хіба мріяти в найкращих снах. Звісно це не зимовий пухкий сніжок — але де ще можливо так насолодитись в серпні, як не тут, коли вночі падав свіжий сніг :) ррррррррррррр

Рівно 3 хвилини тривало моє щастя — і ось ми вже внизу....аааааа, хочеться ще — але ноги ледве тримають, колінки трусяться — пролетіли просто скажено, я здається кричав коли спускався від задоволення. Ігор був поруч, Мирослав трохи збоку внизу, переглянулись розуміючи одне одного, пішли до витягів — треба ж спробувати як всі, по відратраченому плоскому схилу :)

Наступний день зробили відпочинковим-підготовчим. Післязавтра підхід, вночі з 5 на 6 серпня штурм. Усі заглибились в підготовку — купити кому чого бракувало, перевірити спорядження, затаритись продуктами (тут я відзначився, мені весь час здавалось, що нам не вистачить м'яса, шоколаду, води, ще чогось, — ееех молодий зелений:) ггггг)

Підхід виглядав досить сумно — важелезні рюкзаки, стежка по ребру, іноді обладнана якимись металевими причіпленими прямо до стіни сходинками й платформами, якби більшу частину з тих 15 км ми не проїхали на підйомнику — я б напевно загнувся. Справа в тому, що на Кавказі сильно підвернув ногу, і вона звичайно ж давала про себе знати. Але нічого, за дві з лишнім години ми подолали приблизно 7 км до альпіністського притулку під Маттерхорном. Там все організовано на вищому рівні — що напевно й найбільше напружувало — все, крім забезпечення інформацією про маршрут. Нічого дивного — якщо кожен ходитиме туди сам, що будуть робити гіди??? За час нашої підготовки нам так і не вдалось знайти опису маршруту, де чітко було б написано в якому стані скелі, чи є «живе» каміння, що може впасти, де найважчі ділянки, як їх краще проходити....Усе, що ми змогли дізнатись — ми випитали в різних людей, які зустрічались нам під час мандрівки.

Прибули на місце ночівлі ввечері, нам виділили місце в кімнаті номер три — нари з 9 по 16 спальні місця. Це велика кімната, де є довжелезні двохярусні лежаки — на верхній поличці, що простягнулась вдовж стінки ми і мали спати. Все одно це комфортніше ніж в наметі на камінні під горою. Нам запропонували вечерю — кремовий цибулевий суп на перше, м'ясо з картоплею на друге. Супер.

Перед сном поспілкувались з місцевими гідами та альпіністами. Нам повідомили, що вихід не раніше 4 ранку — мовляв, в темноті не знайдете початку маршруту — виходу на гребінь — ніхто все одно раніше не виходить. Хм....це наштовхувало на деякі сумніви — зазвичай на маршрути такого рівня (а це 3 б категорія складності, перепад висоти від початку маршруту до вершини 1300 м по ребру-стіні — це дуже багато) ми виходили в 2-3 годині ночі, щоб до вечора наступного дня було можливо спуститись. Тим більше спуск по шляху підйому — амністії не буде — а це важче ніж підйом, сили закінчуються, стіна виглядала доволі зруйнованою — тобто хитке каміння присутнє, це тільки більше наражає на небезпеку, особливо коли зверху інша група — є імовірність попасти в каменепад, коли люди самі скидають випадкове каміння на голову одне одному. Але вибору не було — повечеряли, заздалегідь спакували наплічники, приготували ліхтарі, зібрались на останню нараду перед виходом. Вирішили йти двома зв'язками — 2-є плюс 3-є. Я в зв'язці з Віталієм та Ігорем, Мірек з Санею. Альгіс не піде — він все таки прихильник трекінгових, а не альпіністських сходжень. Температура надворі різко впала, стояли під горою і в моноколь вивчали гребінь — тут поличка, по якій можна траверсувати до гребня, ось це кам'яне сипушне поле прийдеться пройти затемна з ліхтарями, далі стрімкіше — але простіше, бо почнеться лазання і швидший набір висоти, є виражені вертикальні щілини, придатні для проходження. Все клеїться — але щось не так. Погода псується явно, але це звичне явище — тут прогнози далі як на кілька годин важко будувати — гірський мікроклімат страшенно мінливий. Багато людей одночасно планує вихід — це погано. Значить буде жива черга і ніколи не знаєш звідки чекати камінь. Ми нарахували приблизно 100 чоловік, охочих вночі виходити на маршрут — неймовірно, проти усіх законів альпінізму — на маршруті не повинно перебувати одночасно більше 2-х груп. А група це 2-5 осіб. Вже навіть забагато. Але що поробиш — тут це бізнес — усі платять за нічліг, харчування, один гід отримує 500 євро в день — неважливо, вдалось сходження чи ні. Окей, по нарам — спати залишилось години 4-5.

Нічний сніданок — чай і хліб з варенням, неймовірно смачно — але їжа не лізе в такій годині. Істи треба, щоб були сили — тому якось повпихували сніданок у себе, одягнули обв'язки, залізо на себе - і вперед. І яке ж було моє розчарування, коли в 4-й ми стояли під початком стіни — а згори, в півтора-двох годинах попереду вже мерехтять ліхтарики — йдуть групи з гідами, які вчора переконували нас — ніхто раніше 4-х не піде. В серцях лаючи буржуйский альпінізм почали роботу на маршруті. Перші кілька мотузок пройшли без особливих проблем, проскочили сипуху, підійшли до тріщини, по якій почали підніматись вертикально вверх. В якийсь момент Мірек відчув, що йому важко — бракує альпіністського досвіду. Гора непроста, вирішили розділитись — я хотів відзняти сходження, тому прийшлось Сані Хромову повертати з половини гори назад з Мирославом. Це давало шанс решті рухатись швидше і досягти все ж таки вершини. Погода далі псується, ми вже йдемо в тумані, назустріч спускається група з гідом — троє. Вирішили повернутись через непогоду і незадовільний стан групи. Окей — рухаємось далі попри усе. Настрій бойовий, все під контролем — наступна група назустріч — ще двоє пішли вниз. Скільки їх там ще?

Почались якісь опади, навколо туман — видимість метрів 10. Наверху невідомість. Звідти постійно спускаються люди з гідами, яких мені ще більше хочеться лаяти. Ігор йде першим, далі Віталій, потім я — в мене на поясі кофр з камерою, в наплічнику фотоапарат. Час від часу дістаю камеру — але знімати важко, нічого не видно, одноманітна робота — видаєш мотузку, страхуєш першого, збираєш страхівку — закладки з тріщин, вішаєш це все на себе, важко дихаючи рухаєшся далі. Головне пальці берегти — холодно, а хочеться ще відзняти все як слід...

В якийсь момент я вже почав сумніватись як буде далі — здавалось, що всі групи зверху вже повернули назад. Досвід місцевих гідів все ж викликав в даному випадку довіру, тим більше сам знаю, що таке непогода в горах. До чекпойнту на маршруті - скелястого виступу-жандарму, над яким стоїть рятувальна дерев'яна хатинка-будка Соулвей Хут ми вийшли в пів десятої ранку. А мали бути в пів восьмої. Ого!!! Ще раз згадую наглючих гідів — напевно їм добряче гикалось. Це означає, що до вершини ще 4 години, вниз з вершини в кращому випадку 7. Це при ідеальних погодніх умовах — а в нас, за перепрошенням ж...а. Зупиняємось щоб порадитись, як працювати далі. Коли зважили всі за і проти — зрозуміли, що вершини нам сьогодні не бачити, і завтра теж — якщо погода не покращиться. Але це був останній день погоди перед наступними кількома днями непогоди, якщо довіряти прогнозам, звісно. Думаю це було правильне рішення — помилок нам Маттерхорн би не пробачив. Потім набагото пізніше внизу мене дуже втішив той факт, що ніхто не вийшов цього дня на верх. Бальзам на душу — було б шкода почуватись лузерами. Але оскільки ми не вперше в горах, здоровий глузд не давав розслабитись — попереду ще спуск, може бути все, що завгодно. Не час розпускати слюні — робота продовжується, ще й яка. Віталій, як керівник команди, пообіцяв, що ми повернемось обов'язково ще раз, щоб завершити почату справу — і це ще більше заспокоїло невгамовного чортика всередині. Він правий, я це відчував.

Ми благополучно дістались до притулку в пів третьої по обіді. Нас зустрічав Альгіс з фотоапаратом, вітав з поверненням, і ми були щиро раді що все добре — навіть попри те, що вершину не відчули, не пройшлись по даху гори — все ж вона нас відпустила цього разу живими і здоровими, а наступного, я сподіваюсь, пустить і на саму верхівку, щоб вдихнути на повні груди альпійського літнього морозного повітря.

Експедиція під егідою страхової компанії «Універсальна» тривала з 1 до 10 серпня 2008 року, на території Швейцарії, Церматт. Мета — сходження на вершину Маттерхорн 4478 м по маршруту 3 б категорії складності по північному ребру.

Враженнями ділився — Поздняков Олександр, Львів 2008.

Львівське Пирогово

lance — Thu, 04 Sep 2008 00:00:00 +0300

Одразу зауважу: назва цього посту умовна, а порівняння вельми відносне, тож до львів"ян прохання не ображатись. Кияни полюблять вибратись у Пирогово, аби між кулішем і чаркою в місцевій корчмі озирнути мальовничі краєвиди, прикрашені вітряками. У Шевченківськім гаю випити не вдасться, ну хіба з собою пронесеш. То саме і з їжею. Краєвиди - на любителя: як не ліс, то гора, як не гора - то балка. Але направду це все дрібниці. Головне те, що в Шевченківськім гаю нема відчуття штучності й лубочності, якою дедалі більше просякає Пирогово. Тут усе справжнє. В церкві правлять службу, вінчають і хрестять. В єдиному класі сільської школи щойно скінчились уроки. На грифелі писали явно недавно, ганчірка (нормальна людська хебешка, не якийсь там поролон!) повна крейдяного пороху. Десь на гальорці сидять грубі тітки-прибиральниці й обговорюють якусь Клаву - як і годиться. На лаві біля хати стара скаржеться сусідові, що вугілля так і не привезли - чим палити неясно, а вже серпень, протопити б здалось. І якось не одразу розумієш, що обоє - працівники, а не мешканці цього музею. А в середині чекала несподіванка. Запах - суміш барв і відтінків, дух справжньої селянської хати. Давним-давно так пахло в домі моєї прабабки. Але то було на півдні, а тут - зменшене "прикарпаття".

Словом, жодної бутафорії. Щоправда, весільні орди, що бесперервно сунуть сюди, виглядають дещо недоречно в своїх костюмах-сукнях-джинсах. Але від них завше можна відірватись, все-таки музей займає 70 га.

І на останок - прикол для тих, хто гадає, що тартак - то аналог абракадабри, обраний в якості псевдо. Підходиш до однойменної споруди й губишся - що він тим хотів сказати?

Мармурова печера (АР Крим)

Anonymous — Fri, 29 Aug 2008 00:00:00 +0300

Мармурова печера – унікальна за красою печера зі складною системою залів і галерей…
Печера „Мармурова” знаходиться на плато гірського масиву Чатир-Даг. Видимий із різних відстаней, мальовничий силует Чатир-Дагу є символом Криму. Плато Чатир-Дагу поцятковане численними карстовими порожнинами, що надає його рельєфу вигляд «місячного». Тут заповідано більш ніж 160 карстових печер, шахт, колодязів. Серед них дуже цікавою є відкрита в 1987 році печера Мармурова.

Вхід до неї знаходиться на висоті 920 м над рівнем моря. Закладена вона в блоці верхньоюрських вапняків і складається з трьох частин: Головної галереї, Нижньої і бічного «Тигрового ходу». Величезних розмірів галереї натіканнями поділяються на окремі зали. Протяжність розвіданих ходів - 2050 м, глибина - 60 м. Довжина обладнаних екскурсійних маршрутів більше 1 км. Заслуга у відкритті, збереженні і обладнанні Мармурової печери належить сімферопольським спелеологам.

Унікальність Мармурової печери принесла їй світову популярність. За оцінкою відомих спелеологів, вона належить до п'ятірки найкрасивіших обладнаних печер планети. Одну з самих відвідуваних печер Європи, Мармурову, в 1992 році було прийнято до Міжнародної асоціації обладнаних печер (м. Генга, Італія).

Для входу відвідувачів у печеру споруджено штучний 10-метровий тунель. Печера Мармурова зустрічає гостей Галереєю казок, ширина якої - 20 м. Галерея пишно прикрашена сталактитами, сталагмітами, натічними драпіровками. Чудово освітлений маршрут веде вглиб печери. Екскурсійна доріжка огинає химерні творіння сталагмітів, що своїми контурами дивно нагадують казкових героїв. Світло вириває з пітьми Слоненя та Мамонта, голову Господаря печери, Діда Мороза, Царівну-жабу... Важко повірити, що ці фігури створені протягом мільйонів років краплинами води, а не руками талановитого скульптора.

У галереї Тигровий хід склепіння печери опускається, і тут добре видно дзвіноподібні поглиблення, що були промиті напірними водами та згодом прикрашені сталактитами. Сюди веде зручний тунель у монолітній породі, що прокладено на місці виявленого вузького сифонового каналу. Живописні натічні колони розділяють галерею на окремі зали. На дні видно невеликі ванни з водою. Чудові натічні завіски, кам'яні водоспади, каскади гурових озер, «печерні перли», унікальна ніша «геліктитових квітів». З екскурсійної доріжки можна побачити дно колодязя, де на глибині 6 м було знайдено кістки печерного ведмедя.

Таємничою темрявою покрито залу Перебудови. Але темрява відступає в промінні прожекторів, і тоді приголомшують її розміри. Це одна із найбільших обладнаних зал світу: площа її 4 тис. кв. метрів, висота більше 20 м. Величезні кам'яні брили покривають дно. Східну стіну зали на висоту 6-8 метрів вкрито білосніжним коралітовим килимом кам'яних квітів, протяжність якого близько 40 м. Унікальним є 7-метровий сталагміт, що лежить на боку і має назву «Башта, що впала». А поряд із гігантом - витончені крихкі мережива - гурові озерця, на дні яких знаходять так звані «печерні перли».

Чудовий вид відкривається з гребеня однієї з найбільших в Європі кальцитових гребель (ширина основи 56 м). У центрі Палацової зали, частину якої видно з греблі, знаходяться грандіозні натічні колони «Король» і «Королева» з «свитою» - сталагмітами різних форм. Гурові озера прямують до Глиняного залу. Натікань в ньому небагато, але кожне - неповторюване. Тут і закінчується Головна галерея.

Нижня галерея є геолого-мінералогічним заповідником. Вузький хід переходить у 12-метровий колодязь, що веде до зали Троянд - хаосу кам'яних брил, що покриті виблискуючими коралітами та сталагмітами. За нею - абсолютна гармонія зали Надій, потім Балконна, Люстрова, Обвальна та Руслова зали, зали Шоколадка та Геліктитова. Тут ходи розбігаються в різні боки. Далі дороги поки немає…

Добратися до печери Мармурової можна на легковому автомобілі, автобусі, вертольоті або пішки. Для цього треба звернути на 17-му км траси Сімферополь - Ялта біля села Зарічне до дачного селища за селом Мармурове. Середня тривалість екскурсії Мармуровою печерою - 1 година. Температура повітря там постійна (+9° С).

текст і фото: http://serg-klymenko.narod.ru

Краснокутский дендропарк

Anonymous — Thu, 21 Aug 2008 00:00:00 +0300

Утро субботы 9 августа начиналось с предвкушения поездки к живописным крутым склонам Святогорска. Но покровитель путешественников Гермес распорядился иначе — билеты до Святогорска купить не удалось. Чтобы не проводить долгожданный выходной день под обнаженным солнцем в стальных трущобах города, решено было поехать хоть куда-нибудь. Пунктом "куда-нибудь" стал Краснокутск и расположенный в нем дендропарк.

Краснокутск (или Красный Кут, как зовут его по старинке местные жители) — поселок городского типа, расположенный на северо-западе Харьковской области. Он невелик, всего около 10 тыс. жителей, но славен своей историей. Как утверждают историки, Краснокутск был основан в 1651 году переселенцами из Заднепрянщины и козаками Корсунского полка. Первоначально Краснокутск из-за живописности местных ландшафтов назывался "Красным кутом". А места там действительно красивые!

Добраться до Краснокутска из Харькова можно и рейсовыми автобусами, отправляющимися с автостанции у Центрального рынка. В самом Краснокутске лучше всего не ехать до автостанции, а выйти в центре села на перекрестке, там, где автобус выезжает на улицу Ленина. Рядом с перекрестком стоит дорожный указатель к селу Козиевка. В том направлении, которое он указывает, и нужно двигаться. На улице Ленина помимо памятника самому Ленину расположено два храма: православный и Свидетелей Иеговы.

Каждый вправе выбирать объект поклонения по своему усмотрению. Но, судя по внешнему виду, Ленин в последнее время все менее популярен.

С улицы Ленина поворачиваем влево у массивной бетонной плиты-указателя "Краснокутська дослідна станція садівництва". От этого места до дендропарка около 3 км. Дорога взбирается выше и выше, и скоро перед нами предстает пасторальная панорама Краснокутска.

На этом отрезке пути нас постоянно обгоняли кавалькады празднично разукрашенных автомобилей. Кстати, довольно недешевых! Именно с их помощью мы и узнали, где же надо свернуть, чтобы попасть ко входу в дендропарк.

Вход в парк бесплатный, но мы рекомендуем вам воспользоваться услугами экскурсовода, который расскажет о том, что и где растет, а также поведает историю жизни рода Каразиных.

Эти земли были дарованы "на вечное пользование" роду Каразиных царицей Екатериной ІІ. Василий Назарович Каразин стал основателем Харьковского университета, который открылся в 1805, а его брат Ивана Назарович стал ботаником. Оба брата много путешествовали по миру и каждый раз привозили домой несколько необычных растений. Постепенно их становилось все больше, и Иван Назарович на территории своей усадьбы, проведя мелиоративные работы и создав террасы, заложил дендропарк. Его дело продолжил сын — Иван Иванович.

До того как земля была подарена Каразиным, здесь был монастырь. Монахи выкопали два довольно глубоких пруда и целую сеть подземных ходов, в них они прятались во время нашествий крымских татар. Во время одного из них монастырь был полностью сожжен, но монахи уцелели. До нашего времени сохранился лишь небольшой фрагмент подземных ходов и всего один монах.

kefireck.livejournal.com

Вся правда про фест у Підкамені

morda — Thu, 14 Aug 2008 00:00:00 +0300

Побувавши на „Підкамені-2008” у мене склалося враження, що етнофестивалі на Західній Україні переживають ідейну кризу – нічого нового і такого, що б відрізняло один фестиваль від іншого. Багатолюдна пиятика на природі під фольк- та етно-музику. Якби не всюдисуща багнюка, то з цьогорічного фестивалю у „Підкамені” не було би про що згадати.

*

Деякі з моїх знайомих поїхали „на Підкамінь” ще у п’ятницю, попри те, що лив дощ і у найближчі дні, так виглядало, на кращі погодні умови годі було сподіватись. „Ну і що? Мене пре!” – не сприймав застережень співробітників наш дизайнер Андрюха, вибираючись у п’ятницю в дорогу.

Мені фестивалити під зливою не хотілося. Сподівався, що, може, в суботу-неділю погода таки покращиться. Субота, на жаль, нічим не відрізнялась від п’ятниці. А от недільний ранок потішив – було сонячно і майже ні однієї хмаринки на небі.

Добиратись на фест довелося як звичайному смертному, бо про акредитацію я заздалегідь не подбав. Біля кафе „Кабінет”, звідки по ідеї мали відпрвалятись автобуси у Підкамінь, застав дві порожні маршрутки. В одній з них була лише одна молоденька симпатична дівчина, з якою на диво легко знайшли спільні теми до розмови. Оля (так звали мою супутницю), як виявилось, уже встигла здобути диплом в політесі і зараз вчиться в універі Франка. Одночасно працює у комп’ютерній фірмі.

Не знаю, скільки часу ми так пробалакали, коли дверцята автобуса з боку водія відчинились і до салону вліз наш „ізвозчік”.

- По скільки квитки? – питаю.

- 35.

- А, може, за 30 давайте?!

- Ну, якщо берете в обидва кінці, то буде по 30.

Я прикинув, що назад, можливо, буду іншим ходом добиратись, тому вирішив видати вже ті 35 гривень і не страждати фігньою.

До автобусу зайшли ще двоє вгашених дядьків.

- То мої колєги, - чомусь пояснив нам з Олею водій. – Ми вже суткі на ногах.

Колєги тим часом мовчки пройшли в кінець маршрутки і завалились спати.

*

Нашого водія звали Ігор. Він виявився кльовим хлопакою: всю дорогу травив анекдоти і різні цікаві історійки.

- Якось нам замовили автобуси для адміністрації (Львівської облдержадміністрації. – прим. моя). Вони там мали якусь спільну з поляками акцію по вшануванню наших вояк у Польщі. Ну то ми їхню делегацію туди возили. Приїжджаємо в Польщу, всіх висадили, вони пішли. А ми тим часом бігом зі всіх сховів давай блоки сигарет витягувати... Передали своїй людині, яка там збутом займається - і поїхали спокійно назад. То ж ніхто нас на митниці – ні на українській, ні на польській – і не думав провіряти: ми ж з українськими і польськими прапорами, з адміністрацією і все таке...

*

Посьорбуючи пиво я раптом зрозумів, чому в дорозі так легко і добре п’ється. Вся справа в русі. Коли ти хляєш десь, так би мовити, стаціонарно, то тебе мучить думка, що ти тупо просираєш свій дорогоцінний час, який можна було б використати на щось дуже важливе. Наприклад, побудувати дім, чи народити сина, або принаймні посадити дерево. А коли пиятика відбувається десь у поїзді чи от, як зараз, в автобусі, то твоя совість спокійна як удав. Більше того, вона радіє, що ти робиш дві справи одночасно – п’єш і при цьому мчиш на швидкості 60-80 км в точку призначення. Задоволення і користь в одному наборі.

Я поспішив поділитись своїм відкриттям з Олею.

*

Ігор висадив нас у центрі Підкаменя. До співочого поля треба було йти пішки. Нам назустріч йшла зграйка дівчат і хлопців (теж патлатих), дуже радісних, втомлених цілодобовою пиятикою і хоррошим трахом. Усі були по коліна в багнюці.

Без перебільшення фестиваль проходив у болоті. Все співоче поле погрузло у ньому. Нарід безвихідно брьохався у цьому болоті, наче свині, перекочовуючи від наметового містечка до торгового ряду, де продавали пиво, від торгового ряду – до сцени, від сцени – до тоі-тоїв, і знову чалапали за пивом. Перпетуум мобіле.

Я тут же зустрів своїх знайомих - Зорьку і Олену, попрощався з Олею (шкодую, що не попросив в неї номер мобільного).

Уже в перші хвилини перебування „на Підкамені” я умудрився влізти ще чистим взуттям у багнюку. „Бляааать!” Витяг з наплічника рулон „кохавинки” і став збирати болото з сандалів, в яких завтра мав йти на роботу. Якийсь мудак, що стояв поруч з моїми дєвушками, гигикнув: „Ти це даремно робиш – все-одно весь вимажешся”. Я вже хотів було післати його, але вчасно схаменувся, бо це виявився ніякий не мудак, а заступник начальника управління культури і туризму ЛОДА. На ньому була чорна фірмова футболка з написом „Підкамінь-2008. Етнофестиваль” і куці голубі джинси, в яких він мав доволі кумедний вигляд. Криво посміхнувся йому у відповідь.

*

Журналістів періодично скликали на пресухи у прес-намет. Першими на „допит” прийшли, звичайно, організатори.

- Скільки людей прийшло на фестиваль?

- Складно сказати. За нашими оцінками, більше 10 тисяч.

- А скільки агроосель цього року приймають відвідувачів фестивалю?

- Ми раді відзначити, що якщо минулого року ми задіяли близько 50 хат, то у цьому році – більше 250-ти...

- Тобто в цьому році більше, ніж в минулому?

- Так.

Через дві години була ще одна пресуха за участю Міська Барбари і фронтмена гурту „Вій” („очі в відьми, мов зоорі...”). На той час професійний запал у журналюг уже дещо пригас під впливом літрів випитого пива, тому питання якось не придумувались.

- Вам тут подобається?

- Подобається.

- А ви б могли проаналізувати, чим Підкамінь відрізняється від Шешор, Бескидів? (якусь журналістку пробило на умняк)

- :)

*

Ми вирішили відшукати ще одних наших друзяк, які, як нам було відомо, розбили табір десь у лісі (Довідка: „на Підкамені” є два варіанти, де розбити намет. Перший – на спеціально визначеному організаторами клапті землі Другий – у сусідньому ліску. Бувалі „фестуни” обирають ліс). Хвала технічному прогресу: один дзвінок по мобільному і через півгодини ми вже всі сьорбали пиво, чалапаючи лісовою стежкою до місця дислокації наших друзів.

Все узлісся було напаковане наметами. Попри намети сонно баражирували їхні поселенці. На відміну від мене і Зорьки з Оленою, наші друзі на фесті з самого початку. Вони розповіли, що вчора увечері тут був повний відрив: лив сильний дощ, але всім було пох, бо грало „ВВ”. Біля сцени творилося чортзна-що: нарід бісився, весь по вуха у болоті, якісь чувіхі майже голі борюкалися у багнюці („Блін, все найцікавіше пропустив”), а коли вже всі розходилися, перед сценою залишилась стояти одна чува, вона була зовсім „патєряна”.

Врешті ми добрались до гобіт-тауна наших друзів (три намети, натягнутий між деревами целофановий тент, багаття, на якому доходили до кондиції шашлики). Тут були ще люди – друзі наших друзів, яких ми не знали. „Оооо! Здираствуйтє!”, - відреагував на нашу появу один з мешканців табору. Він спробував піднятись з каримата, щоб потиснути мені руку, але не втримав рівновагу і завалився назад, у намет.

В цілому нас прийняли нейтрально-прохолодно. Друзі наших друзів виявились мовчазними – тільки втикали на нас вибалущеними очима. „Може, треба було прикупити пляшку горілки, - подумав я. – Для налагодження контакту”.

- Та ви не звертайте уваги. Вони просто з п’ятої ранку бухають – нічого не соображають, - пояснила нам дорогою назад на співоче поле наша знайома Уляна.

*

До Львова з Підкаменя я повертався зі страшним головним болем.

До речі, квиток купив у того ж таки Ігоря, водія, який привіз мене на фестиваль (Ігор встиг добре насьорбатись пива, тому автобусом керував його напарник). Знав би, що так вийде, зекономив би десятку.

© Морда, 2008

Автомобільна прогулянка Україною

pliama — Tue, 05 Aug 2008 00:00:00 +0300

Прагення нових висот у всі часи було рушійною силою для обдарованих, творчих та сміливих особистостей. Саме такі люди відкривали нові материки, здійснювали геніальні наукові відкриття, надихали цілі народи. Не зупиняйтеся на тимчасових результатах, не забувайте про свої мрії та бажання! Займайтеся тим, що справді є важливим для Вас.

Страхова компанія "Універсальна" представляє незамінний помічник автотуриста - справжній туристичний бестселлер!

Путівник для автотуристів від "Балтіїї-друк" містить:

24 план-схеми обласних центрів
43 карт-схеми досконально розроблених трас, розрахованих на 2-3 денні мандрівки для всієї родини
70 ілюстрованих автомобільних маршрутів містами і регіонами України

1000 кольорових ілюстрацій
1123 перлини української архітектури
78 фортець і замків
52 палаци і парково-палацові комплекси
255 церков і монастирів

576 сторінок вичерпної інформації:
257 музеїв і скансенів
20 заповідників і природних парків
300 готелів, мотелів і баз відпочинку
355 ресторанів і кафе

Спокійний і історичний Переяслав

admin — Wed, 30 Jul 2008 00:00:00 +0300

На запитання «Що цікавого в Переяславі-Хмельницькому?» кожен переяславець вам відповість: «25 музеїв - вибирайте». На перший погляд, музей хліба, музей історії бджільництва, музей українського рушника, музей-пошта, і, навіть музей пізнання світогляду і мирного освоєння космосу, звучать заманчіва. В європейських музеях, якими я не перестаю захоплюватися, зробили б на задані теми експозиції-конфхеветки: в музеї хліба, думаю, можна було б власноручно перетерти зерно через важкі кам’яні жорна, замісити хліб, а потім спекти його в суперпотужній печі, стилізованій під муровану. В музеї бджільництва як мінімум продавали б смачнючі соти, віск, пилок, і цілими роями медових льодяників-бджілок.

В музеях славного міста Переяслава, схоже, нічого не змінювали ще з радянських часів, тому і відвідувати їх взагалі не цікаво. А булаву самого Хмельницького, яку виставляли в (!) музеї Шевченка, вже давно вкрали. Кажуть,в Москві вона. Символічно, я счітаю…

Але якщо не питати будь-якого переяславця, що цікавого в його місті, і просто розслабитися, то задоволення можна отримати багато. Чудові козацькі церкви, мальовничі краєвиди біля річки Трубіж, ну і основний музейний комплекс: дуже нагадує Пирогово в Києві чи Шевченковий гай у Львові. Отож їхати: від Києва годину.

Одягати: лляний одяг, зручні сандалети, щоб при першій нагоді, зняти їх і, закотивши до колін штанини, ходити босяка;

З собою брати: грубо нарізаний чорний хліб, цибулю—огірки-помідори (горівку-сало – за бажанням), молоко (бажано в літровій банці) і домашні коржики. Абрикоси, шовковиця, чорноплідна горобина і яблука найкраще смакують, якщо їх збирати безпосередньо на місці.

Згадати: чим займалися лихвар, кушнір, чинбар, бондар, і що в курнику не курили, а тримали курей.

Перечитати: Пантелеймон Куліш «Чорна Рада», підручник з історії для сьомого класу

Закачати в мп3: Мандри «Мельника дочка», Мирослав Скорик «Мелодія», Гайдамаки «Їхав козак за Дунай», тощо.

От найбільше трафляла безграмотність працівників музею. Практично на кожній інформаційній табличці не туди вліплені коми, зайві пробіли, і хрази на кшталт «являє собою певний етап в дальшому розвитку старовинних хат і займає проміжне становище між дерев’яною архітектурою». Ну і писали це все для проффесорів архітектури, бо тільки вони знають, що таке «розвинений і прикрашений різьбою кронштейн, який тримає піддашок на причілковій стіні» (з уточненням «сволок», єслішо)

Ми, як кончєний гламур, купили морозива з автомата з политим зверху штучним сиропом. Їмо. А на пеньку сидять дідо з хлопчиком (вони в центрі), розклали свої пакуночки, помідорами так смачно чвакають, молоко в літровій банці стоїть, зосереджено їдять. А потім хлопець встав, витер рукавом рота, і пішов до мотоцикля, «а коли то ви того карбюратора поставили?», - питає.
І так мені захотілося теж так сидіти, плюхати насіння, обговорювати Гальку і її корову. Ну от де воно береться? Як я все життя в місті жила і свиню вперше на першому курсі побачила?
А потім той хлопчик катав на поні дітлахів. От воно зразу видно, що водітєлєм робить буде.

vyshche-neba.livejournal.com

Китаева Пустынь

Mamaich — Wed, 16 Jul 2008 00:00:00 +0300

По одной из версий название связано с именем князя Андрея Боголюбского, которому в свое время принадлежали эти земли. В народе его прозвали Китем. Оттого и местность стала Китаево.

Четыреста лет назад гора была разделена четырьмя «этажами» пещер. Служили они для разных целей: для уединения отшельников, для защиты от врагов, для связи с другими монастырями и, конечно же, для хранения съестных припасов. По предположениям историков, возникли они еще в добатыевские времена.

Сверху на горе сохранились ровные площадки-плато. На них, по свидетельствам историков, были поселения еще во II ст. н. э. Есть гипотеза, что именно через Китаево проходил торговый путь «из Варяг в Греки».

В V веке на площадках расположилось пять маленьких городков. Через пару веков они объединились в один крупный – Пересичен.

По одной из версий, на территории появившегося монастыря воспитывались послушники-воины. Они защищали мирных горожан от посягательств кочевников. Так, за ночь, пока жители спали, монахи, поймали лазутчиков.

Утром же люди лицезрели жуткую картину: вокруг «китайской стены» стояли кресты с распятыми вниз головой врагами. Легенда гласит, что воины-монахи знали тайну единоборств и владели тактикой боя.

После принятия христианства Китаевская пустынь становится религиозным центром. IX-X столетье – ее звездный час. Лишь когда в XI веке появляется Киево-Печерская лавра и начинается строительство Выдубецкого монастыря, Китаево утрачивает свое первоначальное значение.