Розіграш путівника
дата початку — 01 Листопада 2008
дата закінчення — 07 Січня 2009

25 Грудня 2008
Западная Украина: от Нового года до Рождества
Неисчерпаема сокровищница западноукраинских памятников природы, истории и архитектуры. Кажется, ни...

15 Грудня 2008
Взятие Днепра
«Не могу я больше в Киеве сидеть. Давай куда-нибудь рванем на выходные!» Кажется, мой крик души не показался...

14 Листопада 2008
Скелі біля села Бубнище
  Так склалося шо останнім часом я відкриваю для себе самі матрасні пункти призначення довкола...

Мій непідкорений Маттерхорн

Мій непідкорений Маттерхорн

або легенда швейцарських Альп через об’єктив камери

частина І

Маттерхорн - гора, яку я бачив хіба що у рекламних буклетах та на фотокартках, легенда швейцарських Альп і мрія чи не кожного «буржуйського» альпініста — ось вона, замаячила своїм кам'яним дзеркалом у мене перед очима, у всій своїй величній 4,5 кілометровій красі....

Учасниками експедиції мали стати — Віталій Антонов (голова Ради товариства страхової компанії «Універсальна», в минулому альпініст професіонал), Ігор «Попоня» (діючий альпініст, напарник Віталія колись і просто класний мужик), Саня Хромов (колись напарник Віталія і Ігора), Юрій Проненко (перший тренер Віталя по альпінізму, людина з великої букви — у віці 63-х він готовий підтримати нас і теж взяти участь в сходженні), Мірек Карпінський (спільний друг Віталія і решти компанії, хоча ні разу в горах альпіністських сходжень не робив — теж планує спробувати себе в цій нелегкій справі), Альгірдас Кумза (єдиний литовець в нашій українській команді:) - друг Віталія, посол Литви в Україні, який теж не розділяє повсякденне життя і поїздки в усі гірські куточки світу), Шурубура (старий альпініст який і мав би очолити наше сходження, але не встиг нажаль), крім того Мірек, Альгіс та Віталій планували взяти з собою свої сім'ї в якості групи підтримки, і, відповідно зі мною разом, в якості оператора, мало бути 12 осіб.

На той час, коли мене запросили до експедиції в Альпи, попереду ще був Кавказ, поїздка до якої готувався морально цілий рік — як завжди — а тут строки накладаються, доведеться швидше повертатись, знову бігом збиратись, вирішити усі справи на місяць вперед. Але ж один раз живемо! Мрії втілюються? Думки матеріальні? Чи ще щось?

Про остаточне рішення команди я дізнався 22-го липня 2008 — вирішили 1-го серпня летіти в Швейцарію. Почався найважчий етап — на відстані в 2 тисячі кілометрів в телефонному режимі мені довелось збирати всі необхідні документи для подачі в посольство на відкриття візи. Добре, що друзі на місці, змогли усе організувати правильно й оперативно, 28-го я прибув з Кавказу до Львова щоб 1-го летіти!!!

Літак відірвався від злітної смуги в 7 ранку, в нас перегрузу 50 кг — повні наплічники заліза, мотузок і спорядження — довелося вмовляти про те, що все таки ми спортсмени... Сіли в Цюріху — в нас повно часу до прильоту Віталія Антонова – керівника групи, який має прибути в 5 вечора в Сіон — тож скориставшись нагодою наш гід і провідник Андрій, який зустрів нас в Швейцарії двома машинами повіз нас на прогулянку в Берн, а потім гірською дорогою, через безліч шалено гарних краєвидів, мостів, тунелів - в Сіон. По-дорозі обід, починаю вірити у те, що я вже тут. Альпи на горизонті, озеро в Женеві, маса усміхнених облич, смачне пиво — і ось ми вже в очікуванні літака в маленькому аеропорту для приватних літаків у Сіоні. Антонова я бачив не вперше, але ніколи не спілкувався з ним — це те, що при всьому статусі і з такою відповідальністю за плечима він явно створює враження світлої і сильної особистості. Приємно все ж таки.

Далі дорогою в Церматт — містечко в горах, в однойменній ущелині в Альпах, звідки й розпочнуться усі пригоди. Ввечері почалася сильна злива, до готелю добирались електромобілями — звичайним авто на територію тутешніх курортів в'їзд заборонений — і правильно, нічого псувати чисте гірське повітря вихлопами. Відчувається втома по довгій дорозі — але все одно неймовірне піднесення від усього, що бачимо навколо. В якийсь момент хмари розірвало вітром і нам маякнув десь високо в небі білий шпиль Маттерхорна — наша кінцева недосяжна майже мета. Ммммммм, як гарно тут бути й відчувати — усе тільки починається:)

Наступний ранок — початок роботи. Я на щастя вже акліматизувався — був на 4 тисячах, тому все ок. Вирішили сходити для початку на вершину Брайтхорн 4136 м — там досить легкий вихід на гребінь, по засніженому ребру на вершину — напевно навіть «некатегорійна» гора, але для розминки якраз супер. Вирішили не зв'язуватись — досить безпечно, йшли так. Підйом від верхньої станції витягу зайняв години три з половиною - чотири, навколо море снігу, погода не дуже льотна — але принаймні сонце не жарило в обличчя — а хмари й вітер то звикла справа. Юра Проненко йшов останнім і дуже обережно (пережив інфаркт) — все таки гори це не жарти, тим більше на такій висоті. І все ж він молодець — після діагнозу і застережень лікарів все одно вирішив жити повноцінно на 100 відсотків. В той день ми можна сказати вперше познайомились в горах — сходженість і злагодженість групи це дуже важливо. Звичайно Віталій з хлопцями ходив багато — а от я з цієї копмозиції поки що випадав як самий молодий і недосвідчений :) Але все пройшло більше ніж добре, до відходу останнього вагончику ліфта вниз ми якраз вчасно встигли спуститись. В той день я запримітив, що схили Брайтхорну просто ідеально підходять для спуску на дошці — це була також потаємна давнішня мрія - сиганути по дикому схилу в Альпах з вершини по льодовику. Тут було дві тріщинки — але явно закриті в кількох місцях — можна було їх пройти. Я знав, що Ігор теж гасає на сноуборді, тому спрямував всі надії на нього — самому небезпечно — потрібен напарник.

В результаті акліматизаційної вилазки всі ми опинились на вечері в ресторані — перші враження, старі історії, спогади про молоді роки і давнішні сходження. Команда явно згуртувалась, настрій піднесений. Крім того Ігор погодився на мою ідею «збігати» ще разок на Брайтхорн — але на цей раз з дошками за спиною. Так і вирішили, розбіглись спати — а наступного дня хлопці на нарти, а ми з Попонею — за сноубордами й на Брайтхорн.

В той вечір приїхав також Альгірдас з дружиною Томою й малявкою-донечкою Марією, якій всього 7 місяців!!! Від цієї людини я просто в захваті — безліч цікавого, мандрівки в Гімалаї, Тібет, крім того він фотограф — а це вже зовсім міняє справу. Було про що поговорити, і я страшенно радий, що зустрів цю людину на свому шляху. Вранці Альгіс вирішує йти зі мною і Ігорем. От і добре, забувся, заснув — ранок вечора мудріший.

Вже в 10-й ми стояли під початком білосніжного підйому на вершину — знову своїми ж вчорашніми слідами пішли повільно вперед. З нами також Мірек з нартами за спиною. Найсмішніше того дня було обганяти нескінченні групи туристів які з гідами піднімались на гору — зв'язані мотузкою по 8 чоловік підряд, в кішках, з льодорубами в руках, з «кислими мінами» вони повільно підіймались одне за одним вверх. Потрібно було бачити їхні обличчя, коли ми наздоганяли, а потім обганяли їх весело в сноубордових черевиках і з дошками на наплічниках:) здивуванню їх не було меж і тоді, коли ми сиділи на вершині, готуючись до спуску — мабуть вони нас подумки вже поховали :) Далі найсмачніше — зістрибнули з карнізику на вершині — і вперед, по нечіпаному снігу, цілина, про яку можна було хіба мріяти в найкращих снах. Звісно це не зимовий пухкий сніжок — але де ще можливо так насолодитись в серпні, як не тут, коли вночі падав свіжий сніг :) ррррррррррррр

Рівно 3 хвилини тривало моє щастя — і ось ми вже внизу....аааааа, хочеться ще — але ноги ледве тримають, колінки трусяться — пролетіли просто скажено, я здається кричав коли спускався від задоволення. Ігор був поруч, Мирослав трохи збоку внизу, переглянулись розуміючи одне одного, пішли до витягів — треба ж спробувати як всі, по відратраченому плоскому схилу :)

Наступний день зробили відпочинковим-підготовчим. Післязавтра підхід, вночі з 5 на 6 серпня штурм. Усі заглибились в підготовку — купити кому чого бракувало, перевірити спорядження, затаритись продуктами (тут я відзначився, мені весь час здавалось, що нам не вистачить м'яса, шоколаду, води, ще чогось, — ееех молодий зелений:) ггггг)

Підхід виглядав досить сумно — важелезні рюкзаки, стежка по ребру, іноді обладнана якимись металевими причіпленими прямо до стіни сходинками й платформами, якби більшу частину з тих 15 км ми не проїхали на підйомнику — я б напевно загнувся. Справа в тому, що на Кавказі сильно підвернув ногу, і вона звичайно ж давала про себе знати. Але нічого, за дві з лишнім години ми подолали приблизно 7 км до альпіністського притулку під Маттерхорном. Там все організовано на вищому рівні — що напевно й найбільше напружувало — все, крім забезпечення інформацією про маршрут. Нічого дивного — якщо кожен ходитиме туди сам, що будуть робити гіди??? За час нашої підготовки нам так і не вдалось знайти опису маршруту, де чітко було б написано в якому стані скелі, чи є «живе» каміння, що може впасти, де найважчі ділянки, як їх краще проходити....Усе, що ми змогли дізнатись — ми випитали в різних людей, які зустрічались нам під час мандрівки.

Прибули на місце ночівлі ввечері, нам виділили місце в кімнаті номер три — нари з 9 по 16 спальні місця. Це велика кімната, де є довжелезні двохярусні лежаки — на верхній поличці, що простягнулась вдовж стінки ми і мали спати. Все одно це комфортніше ніж в наметі на камінні під горою. Нам запропонували вечерю — кремовий цибулевий суп на перше, м'ясо з картоплею на друге. Супер.

Перед сном поспілкувались з місцевими гідами та альпіністами. Нам повідомили, що вихід не раніше 4 ранку — мовляв, в темноті не знайдете початку маршруту — виходу на гребінь — ніхто все одно раніше не виходить. Хм....це наштовхувало на деякі сумніви — зазвичай на маршрути такого рівня (а це 3 б категорія складності, перепад висоти від початку маршруту до вершини 1300 м по ребру-стіні — це дуже багато) ми виходили в 2-3 годині ночі, щоб до вечора наступного дня було можливо спуститись. Тим більше спуск по шляху підйому — амністії не буде — а це важче ніж підйом, сили закінчуються, стіна виглядала доволі зруйнованою — тобто хитке каміння присутнє, це тільки більше наражає на небезпеку, особливо коли зверху інша група — є імовірність попасти в каменепад, коли люди самі скидають випадкове каміння на голову одне одному. Але вибору не було — повечеряли, заздалегідь спакували наплічники, приготували ліхтарі, зібрались на останню нараду перед виходом. Вирішили йти двома зв'язками — 2-є плюс 3-є. Я в зв'язці з Віталієм та Ігорем, Мірек з Санею. Альгіс не піде — він все таки прихильник трекінгових, а не альпіністських сходжень. Температура надворі різко впала, стояли під горою і в моноколь вивчали гребінь — тут поличка, по якій можна траверсувати до гребня, ось це кам'яне сипушне поле прийдеться пройти затемна з ліхтарями, далі стрімкіше — але простіше, бо почнеться лазання і швидший набір висоти, є виражені вертикальні щілини, придатні для проходження. Все клеїться — але щось не так. Погода псується явно, але це звичне явище — тут прогнози далі як на кілька годин важко будувати — гірський мікроклімат страшенно мінливий. Багато людей одночасно планує вихід — це погано. Значить буде жива черга і ніколи не знаєш звідки чекати камінь. Ми нарахували приблизно 100 чоловік, охочих вночі виходити на маршрут — неймовірно, проти усіх законів альпінізму — на маршруті не повинно перебувати одночасно більше 2-х груп. А група це 2-5 осіб. Вже навіть забагато. Але що поробиш — тут це бізнес — усі платять за нічліг, харчування, один гід отримує 500 євро в день — неважливо, вдалось сходження чи ні. Окей, по нарам — спати залишилось години 4-5.

Нічний сніданок — чай і хліб з варенням, неймовірно смачно — але їжа не лізе в такій годині. Істи треба, щоб були сили — тому якось повпихували сніданок у себе, одягнули обв'язки, залізо на себе - і вперед. І яке ж було моє розчарування, коли в 4-й ми стояли під початком стіни — а згори, в півтора-двох годинах попереду вже мерехтять ліхтарики — йдуть групи з гідами, які вчора переконували нас — ніхто раніше 4-х не піде. В серцях лаючи буржуйский альпінізм почали роботу на маршруті. Перші кілька мотузок пройшли без особливих проблем, проскочили сипуху, підійшли до тріщини, по якій почали підніматись вертикально вверх. В якийсь момент Мірек відчув, що йому важко — бракує альпіністського досвіду. Гора непроста, вирішили розділитись — я хотів відзняти сходження, тому прийшлось Сані Хромову повертати з половини гори назад з Мирославом. Це давало шанс решті рухатись швидше і досягти все ж таки вершини. Погода далі псується, ми вже йдемо в тумані, назустріч спускається група з гідом — троє. Вирішили повернутись через непогоду і незадовільний стан групи. Окей — рухаємось далі попри усе. Настрій бойовий, все під контролем — наступна група назустріч — ще двоє пішли вниз. Скільки їх там ще?

Почались якісь опади, навколо туман — видимість метрів 10. Наверху невідомість. Звідти постійно спускаються люди з гідами, яких мені ще більше хочеться лаяти. Ігор йде першим, далі Віталій, потім я — в мене на поясі кофр з камерою, в наплічнику фотоапарат. Час від часу дістаю камеру — але знімати важко, нічого не видно, одноманітна робота — видаєш мотузку, страхуєш першого, збираєш страхівку — закладки з тріщин, вішаєш це все на себе, важко дихаючи рухаєшся далі. Головне пальці берегти — холодно, а хочеться ще відзняти все як слід...

В якийсь момент я вже почав сумніватись як буде далі — здавалось, що всі групи зверху вже повернули назад. Досвід місцевих гідів все ж викликав в даному випадку довіру, тим більше сам знаю, що таке непогода в горах. До чекпойнту на маршруті - скелястого виступу-жандарму, над яким стоїть рятувальна дерев'яна хатинка-будка Соулвей Хут ми вийшли в пів десятої ранку. А мали бути в пів восьмої. Ого!!! Ще раз згадую наглючих гідів — напевно їм добряче гикалось. Це означає, що до вершини ще 4 години, вниз з вершини в кращому випадку 7. Це при ідеальних погодніх умовах — а в нас, за перепрошенням ж...а. Зупиняємось щоб порадитись, як працювати далі. Коли зважили всі за і проти — зрозуміли, що вершини нам сьогодні не бачити, і завтра теж — якщо погода не покращиться. Але це був останній день погоди перед наступними кількома днями непогоди, якщо довіряти прогнозам, звісно. Думаю це було правильне рішення — помилок нам Маттерхорн би не пробачив. Потім набагото пізніше внизу мене дуже втішив той факт, що ніхто не вийшов цього дня на верх. Бальзам на душу — було б шкода почуватись лузерами. Але оскільки ми не вперше в горах, здоровий глузд не давав розслабитись — попереду ще спуск, може бути все, що завгодно. Не час розпускати слюні — робота продовжується, ще й яка. Віталій, як керівник команди, пообіцяв, що ми повернемось обов'язково ще раз, щоб завершити почату справу — і це ще більше заспокоїло невгамовного чортика всередині. Він правий, я це відчував.

Ми благополучно дістались до притулку в пів третьої по обіді. Нас зустрічав Альгіс з фотоапаратом, вітав з поверненням, і ми були щиро раді що все добре — навіть попри те, що вершину не відчули, не пройшлись по даху гори — все ж вона нас відпустила цього разу живими і здоровими, а наступного, я сподіваюсь, пустить і на саму верхівку, щоб вдихнути на повні груди альпійського літнього морозного повітря.

Експедиція під егідою страхової компанії «Універсальна» тривала з 1 до 10 серпня 2008 року, на території Швейцарії, Церматт. Мета — сходження на вершину Маттерхорн 4478 м по маршруту 3 б категорії складності по північному ребру.

Враженнями ділився — Поздняков Олександр, Львів 2008.