Львівське Пирогово

Одразу зауважу: назва цього посту умовна, а порівняння вельми відносне, тож до львів"ян прохання не ображатись. Кияни полюблять вибратись у Пирогово, аби між кулішем і чаркою в місцевій корчмі озирнути мальовничі краєвиди, прикрашені вітряками. У Шевченківськім гаю випити не вдасться, ну хіба з собою пронесеш. То саме і з їжею. Краєвиди - на любителя: як не ліс, то гора, як не гора - то балка. Але направду це все дрібниці. Головне те, що в Шевченківськім гаю нема відчуття штучності й лубочності, якою дедалі більше просякає Пирогово. Тут усе справжнє. В церкві правлять службу, вінчають і хрестять. В єдиному класі сільської школи щойно скінчились уроки. На грифелі писали явно недавно, ганчірка (нормальна людська хебешка, не якийсь там поролон!) повна крейдяного пороху. Десь на гальорці сидять грубі тітки-прибиральниці й обговорюють якусь Клаву - як і годиться. На лаві біля хати стара скаржеться сусідові, що вугілля так і не привезли - чим палити неясно, а вже серпень, протопити б здалось. І якось не одразу розумієш, що обоє - працівники, а не мешканці цього музею. А в середині чекала несподіванка. Запах - суміш барв і відтінків, дух справжньої селянської хати. Давним-давно так пахло в домі моєї прабабки. Але то було на півдні, а тут - зменшене "прикарпаття". 

Словом, жодної бутафорії. Щоправда, весільні орди, що бесперервно сунуть сюди, виглядають дещо недоречно в своїх костюмах-сукнях-джинсах. Але від них завше можна відірватись, все-таки музей займає 70 га.

І на останок - прикол для тих, хто гадає, що тартак - то аналог абракадабри, обраний в якості псевдо. Підходиш до однойменної споруди й губишся - що він тим хотів сказати?