Фотоконкурси
дата початку — 05 Серпня 2008
дата закінчення — 31 Грудня 2008

21 Серпня 2008
Краснокутский дендропарк
Утро субботы 9 августа начиналось с предвкушения поездки к живописным крутым склонам Святогорска. Но...

14 Серпня 2008
Вся правда про фест у Підкамені
Побувавши на „Підкамені-2008” у мене склалося враження, що етнофестивалі на Західній Україні переживають...

05 Серпня 2008
Автомобільна прогулянка Україною
Прагення нових висот у всі часи було рушійною силою для обдарованих, творчих та сміливих особистостей....

Кінбурн

Сухий пісок стає дедалі вологішим, йти легше. Втім ненадовго, а до мети ще з півкілометра. Треба встигнути, бо сонце нахабно преться в зеніт. І хоча вітерець не вщухає, а під ногами поволі починає хлюпати, перетворитись на печеню тут досить легко. Але воно того варто: попереду – край землі. І ти йдеш до нього під пронизливе чаяче «ганьба». Утім, чайкам до тебе байдуже. Як все, вони сваряться між собою. За креветку, за осетра, що його викинув на берег учорашній шторм. Та мало за що…     

Край. Вода з плюскотом перекочується через тонку смужку суші. Бризки й піщинки зорями спалахують у променях сонця. Здається, з’явиться тут Джек Горобець власною персоною – не здивуєшся, приймеш як належне. І хоч тут не Кариби, ця місцина давно глянулась піратам. Себто купцям-мореплавцям, адже різниця між цими поняттями – винахід не такого вже й далекого минулого. Цю землю добре знали фінікійці. Тут ховали свої скарби скіфи, а греки вважали цей кусочок суші священним. За переказами, сам Ахілл влаштував тут спортивні змагання, аби відсвяткувати свою перемогу в морській битві. Тут бував батько історії Геродот, який згодом напише: «Якщо переправитись через Борисфен (нині Дніпро), то першою від моря буде Гілея, а вгору від неї живуть скіфи-землероби». Гілея – Лісова – тоді була островом між Дніпровським лиманом і морем. Згодом ця назва забулась, а намита морем дамба з’єднала цей вузький і довгий острів із великою землею. І тепер йому дуже підходить назва, дана татарами – Волосяний мис, Кил бурун (або бурну). Втім тюркські слова вже давно злилися в незрозуміле «Кінбурн»…   

Зрештою, ця незрозумілість не поширюється на ставлення до нього. Побувавши тут хоч раз, або мариш цими місцями, або волієш не згадувати тутешні жахи. Тест на сумісність починається ще зі стадії добирання. Подорож сюди сама по собі може стати пригодою.   

Спочатку треба дістатись Миколаєва. Звідти можна доїхати до Очакова маршруткою (відправляються з автовокзалу або щогодини, або мірою заповнення) або машиною. Щоправда, її доведеться лишити на охоронюваній стоянці біля порту. Рейсовий катер звідти ходить двічі на тиждень, але якщо не хочете гаяти часу – відправляйтесь «маршруткою». І – насолоджуйтесь першою порцією адреналіну. Навіть невисока хвиля кидає баркас як шкаралупу, і протягом цілої години «круїзу» ви не матимете захисту ані від сонця, ані від зливи. Ми з дружиною мали нагоду так «скупатись», щоправда, вже повертаючись до Очакова. Тож на цей випадок порада одна – беріть презервативи. Вони убезпечать не лише статевий, але й мобільний зв’язок. На косі існує два більш-менш цивілізованих місця висадки. Перший – причал в Римбах (якраз навпроти Очакова), другий розташованій на морському боці, неподалік від села Покровка. Там же, в принципі, й можна зняти кімнату чи будиночок в «аборигенів». Умови спартанські, але все необхідне матимете, причому від молока до риби й креветок – свіжесенький «натурпродукт». А в магазині можна навіть банани замовити. Хоча особисто я в тому сенсу не бачу, але на колір і смак… На причалі за звичай чергує автобус. Тож, якщо місце не сподобається або вільних «апартаментів» не знайдеться, лізьте в нього. Саме так – лізьте, бо автобусом тут називають «Урал» із пасажирською кабіною. До речі, водій вам може порадити, де зупинитись, і провести курс екстремала для початківців.

Зрештою, відпочити на Кінбурні можна й з усіма вигодами та зручностями – на хуторі Крута Осип про вас дбатимуть не гірше, ніж на кіпрському курорті. Але як на мене, сюди приїздять зовсім не за «п’ятьма зірками» з триразовим харчуванням і випивкою. Дикість – чи не найцінніша риса цього краю.    Подорож суходолом буде не менш захопливою. Хоча попервах сюрпризів може й не бути, ну хіба на даїшникив наскочите десь між Очаковом і Голою Пристанню. Звідти берете курс на Геройське, аж поки не закінчиться асфальт. Тут теж є стоянка. Та на власний страх і ризик можете їхати далі. Але вас попередили: на додачу до «Урала»-автобуса роль таксі тут виконує уазик… З тих пір, як сюди ходили на промисли чумаки, кінбурнські дороги практично не змінилися – колії в піску завше готові перетворитись на пастку.

Дороговказів тут нема, і на GPS краще не розраховуйте – збреше. І якщо ви тут уперше, краще спитайтеся в місцевих, бо в тутешній павутині одразу розібратись нелегко. До речі, Геройське – останній великий населений пункт на вашому шляху. В ньому одному живе більше людей, аніж на всій косі – ціла тисяча! Тож попереду – десятки кілометрів справді диких пляжів. Навіть в сезон кілометр – нормальна відстань до найближчого колеги по сонячних ваннах. А ще – просто фантастичні краєвиди.     Реліктовий степ. Червона йодиста трава. Маслинові гаї, сосняки, густющі ліси – саги, в які навіть аборигени стараються не ходити без зайвої потреби. Кажуть, саме цим сагам і завдячує коса своєю грецькою назвою.

А ще подейкують, що в них колись переховувався сам батько Махно. Зрештою, може бути, адже тими ж сагами за сторіччя до нього козаки прокрадалися до самої турецької фортеці на краю коси. Тої самої, яку згодом боронив від тих же турок генерал-аншеф Олександр Суворов. Саме за той бій він і отримав найвищий орден Російської імперії – Андрія Первозванного. І саме після нього побудував на косі Покровську церкву (звідси й назва села – Покровка). Не як пам’ятник тріумфу, а на подяку за порятунок. Адже в тому бою Суворов був двічі поранений. Церква ця стоїть і понині. А от від фортеці лишилися хіба рештки фундаменту – після програної Кримської війни її були змушені розібрати. Озера – ще одне диво Кін бурну. Такої кількості й такого розмаїття птахів мені не доводилося бачити навіть у «сусідньому» Дунайському заповіднику.   

Але тутешні озера цінні не лише цим. Вони містять цілющу глину, яка за лікувальними властивостями не поступається грязі Мертвого моря. Хоча користуватись нею треба обережно – 10 хвилин вистачить, аби перетворитись на печеного рака. І це ще дурничка. Мені доводилось бачити, як курортники приймали за глину… гуано, що товстим шаром вкривало пересохле озеро. Тож будьте уважні. Солончаки – окрема тема. Тутешня йодиста самосадна сіль вважалася кращою за кримську. До того ж її було легше видобувати, адже «гнилі» (тобто солені) озера влітку пересихають, і достатньо просто зібрати «біле золото» з поверхні. До речі, на Кінбурні зараз теж обходяться власною сіллю. Йодиста, з легким блакитним або рожевим відтінком, ароматна… Уявіть якого смаку набуває в’ялена рибка!

На місцевому сонці вона готується чи не миттєво. Зрештою, людині забезпечено подібний результат. Між одинадцятою ранку й четвертою дня краще влаштувати собі сієсту десь у тіні. Цей час – просто пекельний. І нехай вас не обманюють випадкові хмари, навіть дощові. До речі, якщо пощастить, на піку літа тут можна побачити ще одне диво: краплі дощу випаровуються десь на рівні верхівок акацій, і тільки найбільші долітають до землі. Шкода, лишень, що це диво трапляється вже тоді, коли відцвітають степові орхідеї – ніде в Європі таких нема!

Навесні стрункі насиченого бузкового кольору квіти перетворюють придорожні галявини на картини, якими міг би пишатись будь-який імпресіоніст. До речі, орхідею тут називають любкою. За переказами, зілля з цих квітів може причарувати будь-кого. Не знаю, чи працює цей еліксир серед людей, але мене Кінбурн в себе закохав.